Запитали у Байдена: коли закінчиться війна в Україні? Байден: «Як тільки Конгрес затвердить пакет допомоги Україні, війна закінчиться». Звісно, це кон’юктурно-політична репліка. Війна точно закінчиться (і саме поразкою Росії), коли нинішня команда в Білому Домі припинить подвійну гру з агресором.
Деякі пригоди, що трапляються в моєму житті, не можна назвати ані містикою, ані паранормальними явищами, а скоріше дивними збігами… Їх було у мене чимало. А ось із найсвіжіших… Зустрічаю нещодавно товариша. Давненько не перетинались. Бачу, що він помітно схуд, одна повіка трохи смикається, колір обличчя не дуже здоровий.
Може того не усвідомлюючи, Зеленський під час недавнього інтерв’ю на Чернігівщині поставив шах і Байдену, і Трампу. «… Добре, якщо кредит, то хай буде кредит…». Звісно, слова не гросмейстера. Це слова від безвиході – нам не завтра, а вчора була потрібна допомога від США. Хай навіть у формі кредиту. І це шах.
«Якщо Конгрес США не допоможе, Україна програє війну», — поважно каже наш Ясновельможний. Дуже цікаво. Якщо доля України залежить від Конгресу США – то чому би Україні не попроситися 51-м штатом? А чого церемонитися… Якщо не 51-м штатом – то принаймні записатися 6-ою територією США (після Самоа, Віргінських островів, Маріянських Островів, Гуаму й Пуерто-Ріко).
Вахтанг Кіпіані вкотре підняв важливу тему — перейменування вулиць в українських населених пунктах. Умовно кажучи, замість імені чергового пушкіна вулиця стає Трояндовою. Була імені русского національного поета — стала імені рослини.
Чому деколонізація йде важче, аніж декомунізація? Бо це вже не про речі очевидні. Лєнін+Сталін = голодоморам, репресіям, засланням в Сибір і ненависній колективізації. А от Пушкін, Лєрмонтов, Гоголь, Булгаков, Толстой — це вписано, як механізм імпритингу, в культурний код поколонізованого населення.
Можливо, десь у світі існують люди стовідсотково геніальні (ні-ні, я без сарказму, чесне слово без сарказму, ну, серйозно!) й стовідсотково у собі впевнені. Але мені такі не зустрічалися. Принаймні я точно їх не бачила у власному дзеркалі. У мене самої, у моїх колег, які вже видали не одну книжку, час від часу виникає нав’язливе занепокоєння — чи все з моїм рукописом ок?
Якщо вірити «Літопису руському», то там-то ідеться, мовляв, київський князь Святослав звернувся був до своїх побратимів перед битвою з візантійським військом 970 року зі словами: «Не осоромимо землі Руської, а ляжемо кістьми тут: бо мертві сраму не імуть». Отож, замахнувся і я через тисячоліття вкрасти у найбільш мені шанованого князя заклик та звернутися до ще живущих українських письмаків (не тих, що вже переставилися, а дивом дивним зберегли клепку в голові, здрастують).
Поки не пізно – бийся головою об лід!
Поки не темно – бийся головою об лід!
Пробивайся, вибивайся –
Ти побачиш прекрасний світ!
……………………………………………….
(…)… ти покинутий? – але ж ти людина –
Не відчаюйся – ти проб’єшся.
Несамовитий квітень-цвітень-перецвітень! Все раптом вибухнуло таким дивовижним розмаїттям кольорів і ароматів… Ходиш, роздивляєшся, милуєшся, вдихаєш ні з чим незрівнянний запах весни… Все ніби просте і знайоме, але чомусь аж терпне душа від такої високої гармонії в природі.
