… Дивлюсь трансляцію мітингу, слухаю Степана Ільковича Хмару і відчуваю певне дежа-вью. Ніби на 30 років назад повернувся. Але спочатку про мою першу зустріч із ним… Колись, здається в 90-му, його затримали у Києві, за якусь ніби-то бійку в підземному переході.
Два тижні протримали в каталажці і відпустили…
То також була неділя.
Ми з кумом (уже покійним), студенти Львівського журфаку, домовились зустрітись з однокурсниками біля Опери і піти на пиво. А тут Хмара до Львова прилетів і народ, зустрівши його, організував стихійний мітинг.
І мітинг саме біля Львівської Опери влаштували.
Ото стоїмо ми з кумом, слухаємо Ільковича і усвідомлюємо, що на пиво підемо самі, бо серед тисяч львів’ян на мітингу, однокурсників не знайдемо. Але поки слухаємо — чуємо приблизно таке: «Настане час і народ здолає цю імперію! І ми очолимо цей народний спротив, навіть якщо в руках людей буде зброя».
На цих словах, ми з кумом — студенти радянського факультету журналістики — розуміємо, що стали учасниками антидержавного мітингу… Але це був лише початок. Далі він каже, що дарма очікувати добра від режиму. Погляньте поряд із собою, там може бути агент КДБ…
І тут попутно мушу зауважити, що я тоді ходив у довгому шкіряному пальто, і завжди при краватці. Уявляєте, як на мене раптом почали дивитися, скільки ненависних поглядів упіймав я на собі після «наводки» Ільковича?!
Ось такою була моя перша зустріч зі Степаном Хмарою.
І тепер знову промова Степана Хмари.
Слухаю його і ловлю себе на думці, що ледь не 30 років пройшло, а в Україні для нього, як і для більшості, ніц не змінилось.
Знову РУХ, знову боротьба…
Василь Забродський
