Суспільство

Безхатько із котячим поглядом

Майже кожного другого дня відправляю замовникам книжки. Під’їжджаю до пошти, виймаю коробки з машини, рушаю до східців і зустрічаюся з його очима. О цій порі він перепочиває в своєму закомірку межи двома туями.

Трансформатор демонтували, двері зняли, але будка лишилася. Знизу настелено дрантя. Це його житло. І влітку, і зимою, коли не дошкуляють морози. Одяг теж сказати по-книжному – демісезонний. Якщо це можна назвати одягом – ватяні штани, гімнастерка бозна-якої армії, зашнурована дротом камізелька, кримпленовий піджак, старорежимний плащ невиразної барви, пістряве жіноче кашне, заяложений капелюх, діряві кросівки…

І цей запах немитої плоті, який не в змозі перебити навіть живиця. Кажуть, що колись був маляром…

Він зустрічає і проводжає мене байдужо-мудрими очима.
Я вже свій, іноді в погляді щось затеплиться, такий собі беззвучний посил: «Привіт, чолов’яго, ти знову тут, біля моєї домівлі. Дякую, що не лізеш у мої справи, а я не втручаюся в твої…» Мені він цікавіший, ніж я йому. Без його присутності тутешній ландшафт позбувся б завершеної форми.

Зізнаюся, що краєм ока я спостерігав за ним.
Імпонувало, що в його погляді не було вдаваної жалісності, завченого прохання, що властиве більшості жебракам і безхатькам. Він дивився попри перехожих, наче крізь них, дещо навіть зверхньо. Так дивляться на нас, людей, коти.

Прийшли свята, і я дещо підготував для нього.
Поклав коробки на бетонну тумбу, дістав оту, що призначалася для нього. Продукти всередині виглядали якось не святково, і я прикрив їх книжкою. Здається, він дрімав, і я залишив коробку поруч, під деревом.

Залагодив свої справи й повернувся додому. За кілька годин мені зателефонували з пошти.

— Тут принесли вашу коробку. Мабуть, випала, коли піднімалися східцями.
— Хто приніс?
— Ну… чоловік, що спить на вулиці. Знаєте, про кого мова?
— Так. Цей пакунок для нього.
— Він не розуміє про що ви кажете.
— Що тут не зрозумілого? Віддайте йому пакунок.
— Але він не хоче його брати.
— Скажіть, що це подарунок до свят.
— Ми сказали, та він відмовляється.
— Чому?
— Каже, що він не покидьок, аби об’їдати тих, кому це необхідно більше. Скільки людей недоїдає…
— Що за дурниці! – не втримався я. – Запхайте йому коробку в руки і край!
— Він уже пішов до себе.
— Наздоженіть і скажіть, що я поважаю його принциповість, але хай візьме собі з того бодай щось. Я пропоную від душі…
— Добре, – сказала поштарка.

На свята я грипував, сидів удома, та й книжки не було кому відправляти. Потім знову з’явилися замовлення і я прийшов з ними на пошту. Коли всі бандеролі оформили, принесли розпечатану коробку, про яку я вже й забув.

Одійшов убік і заглянув усередину. Все було на місці – ковбаса, батон, сало, сир, сік, консерви, мандарини, цукерки, баночка пива… Все, що я туди поклав. Не було тільки одного – книжки.

Коли я сідав у машину, то побачив його – дибав тротуаром до свого лігва. Мене зміряв побіжним гордовитим поглядом. Так, наче подарунок підніс не я йому, а він мені.
А може, так воно й було…

Мирослав Дочинець

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

  • Погода

  • Новинар

  • Партнери