Суспільство

Душевність ПРИЛЮКА у батьковій сльозі

Він дуже нагадував сільського дядька і аж ніяк не витонченого столичного інтелігента – широкодужий, зсутулений як відтяжкої праці та й руки наче недавно лишили лопату та вила, а з легкого тримали хіба віжки…
Дмитро Прилюк для нас, абітурієнтів факультету журналістики, був небожителем — далеким і недосяжним.
І щоб ми пересікалися якось десь із самим деканом – боронь Боже. Та я, коли поступав, і трусився заячим хвостом, хоча і вмів гордо себе тримати (так здавалося майбутнім однокурсникам), то запримітив, що перед моїми заходами до екзаменаторів туди заходив і сам декан.
Тоді я не надав цьому значення…

А вже вивчившись і набравши сивини та душевної зсутуленості, що є безпремінними супутниками досвіду, став аналізувати.

… Поступати в столичний вуз після школи я аргументовано забоявся – в атестаті були трійки. Тож написав листа в усі районні газети Чернігівщини – візьміть, мовляв, на роботу. Відповіли з Талалаївки та Городні – по карті вибрав останню, бо додому ближче. Як я вперше в житті їхав поїздом із Мени до Городні у супроводі старшого брата, бо мати побоялася відпускати самого – то окремий «епос».

Але мова не про те – в районній газеті «Сільські новини», що була однією з найкращих в області (на її критичні публікації навіть міністри відповідали!), я й став журналістом.

Відповідно, через рік повіз у вуз повну папку газетних вирізок–публікацій. Тут тобі і долі людські, і соцзмагання (куди ж тоді без нього!), і передовики, і відстаючі, і села, і хутори… Пам’ятаю, що декан Прилюк папкою тою бугристою зацікавився…

І ось тепер думаю, що бачачи моє бідування з оцінками (англійську я знав на рівні «фейсом об тейблу», а історію, мову та літературу, звісно, знав краще), декан Прилюк спеціально заходив повпливати на комісію, щоб не запороли сільського хлопця (біографійку мою куцу узнати було не складно і на батьках–колгоспниках навіть непильне око мало зашпортатися). Щоправда, була в декана ще й гендерна біда – дівок поступало добіса, а хлопців, та ще й з реальної газети, один-два …

Коли я приїхав у свою Авдіївку з новиною, що вступив до університету, батьки у дворі дрова пиляли. І я тут радісно розказую про поступлення, а батько підозріло закліпав і швидко пішов у сад. Питаю маму: «Чого то він?». Мати каже: «Мо’ заплакав від радості».

Справді, батько — фезеушник, що в колгоспі стоги вергав і гній вивозив, не міг повірити, що син так просто, без блату, як тоді казали, може поступити так високо.

Деякі односельці, правда, так і думали, що кабана відвіз, але сусіди підтвердили – ні, Андронович кабана не різав…
А сусіди ж усе знають!

Із декана після того Прилюка «пішли» якось швидко.

Та коли на початках пєрєстройки-пєрєстрєлки зашуміло-загуло в університеті, і я ходив у студентських деканах, і навіть один день повністю виконував функції декана справжнього – мене вразило як до цього серйозно поставився Дмитро Михайлович. Він зустрів мене в коридорі і так шанобливо-зсутулено став розказувати про факультетські проблеми і, здається, тоді вирішували відрахування якоїсь нездалої нашої однокурсниці.

Ми розуміли, що це великим побитом все ж таки гра, а Дмитро Михайлович так уважливо до цієї гри поставився…

Василь Чепурний

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

  • Погода

  • Новинар

  • Партнери