Суспільство

Диньки на хторе

Штукарних колись мали сусідів: діда Ґмитра і бабу Наталку. Дід обожнював «цюкор», їв з ним усе, навіть сало. Ходив затоки, уже й бачив трохи далі свого носа, але затято крутив «лісепета», за що сусідські дядьки прозивали його позаочі «клоуном».

А баба, висока, як щогла, і пласка, наче грублик, гупала терлицею і торохтіла так само, як терлиця, але словами.

Дід взимку і влітку носив собачу камізельку і часто згадував, який то був «парадок» «за ПольщІ». Було, схарапудиться вітрисько, налетить чвалом, покрутить дядьківські осокори, зчахне яблуню в колгоспному садку, розмервить у лужку закопичене сіно, а дід:

— Хе… То не вітер. Хіба то вітер? То дихАння…
От за ПольщІ був вітер, ото вітер! Як стріхи отакого-го-о навстяж до крокв не порозшиває — не вляжеться.

Баба Наталка до плити не мала снаги.
До терлиці була спритнішою, і до балачки, а коло горшків-баняків забарювалася.

Ото зварить якоїсь зупи, дід ложкою сновигає, сьорб-сьорб…
— Наталко, а де хторе?
— На, маєш… Яке тобі хторе?
— Ну, хторе, за ПольщІ завше і хторе на обід було.

Баба у торбу, де сухе гарбузове насіння. Жменю на стіл сипу:
— Озьо, диньки лускай. На хторе.

Валерій Ясиновський

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

  • Погода

  • Новинар

  • Партнери