Суспільство

Горище

От єдине, чому мені шкода міських дітей, так це, що у них не було горища. Бо для нас те горище під дахом було як двері в Нарнію, як таємний лаз у щось незвідане і секретне.
У Матєрі моєї є горище. Там влітку так жарко, так пече, що туди піднімалося, все що треба було срочно висушить і засушить, там наводили кошенят безкінечні сільські кішки, там, скільки себе памятаю, сушився чійсь кожух. Уже ніхто й не згадає чий він, а він сушиться! Там на сволоках розвішані наші дитячі шубки, шапки, пальта, там лежать якісь дивні приспособи, чиє призначення може відгадати тіки або древня людина, або дуже серйозний археолог.

Колись на тому горищі дідусь з бабусею ховали своє «на смерть», зазвичай там були якісь речі і обов’зково кілька десятків літрів самогону.

Бо в селі вмерти — це вам не просто так.
На свайбу дитині починають гнати, провівши малятко в перший клас, а на смерть женуть з наступного дня після весілля. Бо в селі дуже важно женитися і померти «по-людськи», так шоб тромбоніст ще три дні після похорону відходив, і шоб копачі, ще кілька років згадували…

Діло серйозне.
Але із мішаниною поколінь в хаті, все з тим «посмертним» усложнялось. То ж якось випала і мені доля «виставляться».

На горищі біля комина, акурат під кожухом, стояв 25-літровий бутиль. І от вночі, коли всі спали, я совершала настоящу диверсію — в повній темряві, з баночкою в руках, я лізла «зливать». Драбина до горища чомусь стояла така древня, як і той кожух, змотана вірьовками, дротом і трималася, виключно на удачі і матюках.

Туди долізла нормально, вроджена жадібність дала налити баночку повну, але так, шоб зайвого не розлилось, і от повертаюся назад, і тут удача моя кончилась…
Як лусне та драбина, як полечу я з неї, як репну на спиняку, як бехну головою об двері! Лежу і думаю, «може я вже не жива? Оце позору буде». Але шо саме главне — баночку не випустила і ні грама не розлила.

А ще на горищі стоять ящики з моїм постидним прошлим, там лежать зошити з двойками, щоденники заповнені до жовтня, дублі щоденників з пятьорками, старі підручники з бородатоюЛесеюУкраїнкою, і Франком з бантиками. А ще там зошити, де я писала стіхи.

Стіхи ті були в луччих традиціях поетів сєрєбряного вєка – хитровидумані метафори, трагіческі посвященія, стрємітєльно-страдатєльна рифма на дієсловах і навіть на займенниках, ритміка в луччих традиціях футуризма — вобщим, отак глянеш на блокнот і зразу видно шо писала якась дуже начитана істєрічка.

Якось поліз чоловік на те горище навести порядок, я йому знизу допомагаю. Стою і чую якісь такі звуки… странні звуки… А то чоловік найшовті ящики і читає, і сміятися вже не може, то аж плаче вже. А я ж свято вірила, шо мать моя тим іскуством уже грубку не раз розтопила, а воно лежало і чекало мого позорного часу.

І шо?
Так і не дав викинути той мій позор, а я після «дєцкої» травми боюсь драбин.
То оце час від часу думаю, виросте Надєжда, полізе на горище — бо горище то ж як двері в Нарнію — і найде там записник, а в ньому «Володі В., ти не достоін моіх страданій» і далі три сторінки страшних слов про любов, з римою на «кров», і «вновь», з ритмікою істєрічного футуріста, і метафорами, які вже не розгадає ні літературознавець, ні історик, ні псіхіатр, ні археолог.

Татуся Бо

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

  • Погода

  • Новинар

  • Партнери