Суспільство

Розпрягайте.., етсамоє.., коні…

«Я заходжу, а у ніх в палатке бардак валяєцца!» (З виступу старшого викладача Військової кафедри підполковника ДУДКИ на Вченій Раді КДУ про підсумки табірних зборів).
Не знаю, чи відшукав би зараз на тактичній карті нашого полігону, що під Батурином, «Рощу Пісталєт». Не впевнений, що часи, змінивши не те, що одну окрему взяту місцину, а перекроївши політичну карту цілого світу, змилостивилися над цією купкою грабини, берізок і дубняка, що тоді приречено грудилася над перемервленим гусеницями і колесами, зритим, скопаним, вирваним з пракорінням і начиненим свинцем і сталлю, масивом цілини.
Акурат — на відстані прицільної автоматної черги.

Незадовго до відкриття піднятого з руїн Батуринського гетьманського палацу побував там із синами. Стояв на кручі, випасав очима засеймівські далі, туди, де від батуринського мосту тягляся сіра смуга асфальтівки на Конотоп і якою ми щосуботи вимаршировували з нашого кадрованого лігвиська під оцю гору, у міську лазню. Стояв, промацував очима кожен міліметр овиду і не впізнавав. Хіба що міст і шосейку, але ні лазні, ні до болю рідних поворотів до військового табору, які тоді вгадував із заплющеними очима…

Дрімав, як і тоді бувалий у бувальцях Сейм, мерехтіли дальнє смарагдове місиво лісів, а де тая битая доріженька, яка умлоєно лягала до наших чобіт під голосисте «Розпрягайте, хлопці, коні…»?

Ні сліду, ні знаку.

Десь там горнуться в тумани лісові озерця, і просіки чамріють од паху груздів: їх так рясно, що спотикаєшся, збиваючи широкополі брунатні голівки і заюшуєшся їхньою білою тягучою сукровицею.

Мерехтіння зеленого, брунатного, чорного, хакі. Синяви неба, підсиненого личка бравого майора Шегая, приземкуватого корейця, який пах усіма ароматами одеколонів, виставлених у довколишніх сільських магазинах: здається мені, любив цими вельми тонкими напоями втішати свій зело екзотичний шлунок.

У юхтових чоботах, ще й з ногами-колесами був схожий на мультяшного «Таракана-Таракана-Тараканиська». Хитро усміхається, що вже не те, що очей, а надбрівних дуг не видко, якось так увесь складається у три погибелі і скрипучим низьким баритоном командує:
— Рота, давай…етсамоє… нашу…

Це означає, що треба було маршируючи заспівувати нашу ротну пісню, яку товариш майор підібрав нам із свого вбогого «паходного» репертуару.

Раділась ти на Волгє шірокай,
На високіх єйо бєрєгах,
І свєршіла свой подвіг гєройскій
В лєгєндарних і трудних баях.
А за заспівувачами уся рота — у стилі «гаррр»:
Вперьод, байци, вперьод байци,
На славниє дєла,
Недарам імя «гвардія»
Нам родіна дала.

Дуже скоро наша буйна творча фантазія, а ще більше фізіологічна ненависть до сього солдафонського примітиву (яким ротний намагався виштовхати з нашого стройового репертуару «Розпрягайте, хлопці, коні») підказала нам модулятивний хід, який фарбував лице ротного із синього на буряковий колір, а нас доводив до веселих кольок «в областє салдатского рємня».

По-перше, ми почали заспівувати, надміру артикулюючи кожне слово. Виходило ще гидкіше, як це робили солісти «Краснознамьонного ансамбля Совєтской Армії імєні Алєксандрова». По-друге, розширили гармонійні потуги пісні: на словах «Нам родіна дала» вступала окрема хорова партія з речитативом «дала-дала-дала-дала» і далі всі йшли на повтор «Нє даром імя…».

Словом, якби десь неподалік тоді якимось дивом виник російський письменник і автор «Чонкіна» Владімір Войнович, упевнений: сей момент обов’язково знайшов би місце в його знаменитому романі.

Шегай махав рукою і приречено командував:
— Атставіть!

І ми тут же починали «Розпрягайте…».
Та так, що з дубів листя сипалося. На заздрість історикам та філософам.

Багато років потому, коли один із них став депутатом і навіть віце-прем’єром, зустрілися ми на одному фуршеті. Я — студент Інституту державного управління, Сашко Ємець — в наших почесних гостях. Я — збоку, Сашко за спецстолом, в оточенні директорсько-професорської свити.

Фуршети тоді тільки-но входили в наський «істеблішмент». У наших інститутських умовах це мало приблизно таку «картину столу»: 1 пляшка на двох і один вареник на шістьох. Тому-то саме тоді народилася генальна фраза моєї дружини: «Слухай, ти збираєшся як на фуршет, а приходиш наче з п’янки…».

Але я відволікся.
За фуршетним столом «президії», звісно, було значно ситніше. Але це не допомогло. Через хвилин 40 віце-прем’єр, який доти мене геть-зовсім не бачив, раптом рішуче вилущується з облоги своєї свити, відносно чітко крокує через залу, прямісінько до нашого скромного студенського столика. Підходить, обнімає мене за плече й одразу, наче й не розлучалися:
— Ясиновський, а давай-но оту… нашу. Батуринську.
І ми врізали «Розпрягайте, хлопці, коні…».

Валерій Ясиновський

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

  • Погода

  • Новинар

  • Партнери