Суспільство

У них – Ханука, а у нас — Андрій

Символи скрізь, а читати їх ми не вміємо…
У місті Сторожинець, на вулиці Восточна, у 1960-тих роках, жив один з моїх друзів, якого звали Марек. Я тоді ще жив на вулиці Кобилянської. Я тоді був малим, і прізвища мене не колихали. Марек, і все.

Ми навіть не розуміли, що ми з ним дружимо. Ми вдвох ходили до лісу, за танкову дорогу, і аж до пасіки, до якої танками звезли руїни палацу Фльондура. Бо він був румун — пояснили нам радянські солдати російською мовою.

Там ми вчилися пити березовий сік, який добували з дерев самі, своїми ножами, і пили воронячі яйця, і курили папіроси «Шахтарські», за 6 копійок пачка. Марек вчив мене не боятися радянських солдатів, і матюкатися на їдіш. А я його вчив матюкатися узбецькою, і нам ніколи не було нудно.

А потім Марек поїхав до Ізраїлю, зі своєю родиною. І я про нього більше ніколи не чув, так і не зрозумівши ролі імені Марек у моєму житті.

Аж поки, вже у 2000-них роках, не познайомився з викладачем журналістики, якого звали Marek. І тепер я товаришую з Мареком, який працює на ВВС.

Почувши його ім’я вперше, я одразу відчув, що цьому чоловікові можна довіряти. І так і було. Бо той, лондонський Marek Bekerman, багато в чому допоміг мені у просуванні знань про європейську журналістику в Україні. З цим, сучасним Мареком, ми спілкуємось польською, хоча він знає і купу інших мов. Здається, він тепер у Киргизстані.

Отакий слід, немов від комети, яка двічі пролетіла крізь моє життя, залишило у моїй пам’яті ім’я Марек.

Ханука сьогодні у них. А у нас — Андрія.
От мене й пробило на спомини…
… Друзі не зникають, навіть коли їдуть кудись далеко, і надовго.

Володимир Сердюк

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

  • Погода

  • Новинар

  • Партнери