Суспільство

Свіжина

Хто з тих людей, що народилися і виросли в селі, не знають цього слова і подій, що з ним пов’язані?! Зимовий ранок. Надворі ледь сіріє. Батьки десь пораються по господарству. Клацає хвіртка – і у двір заходять дідусь із бабусею…

Ми з братом вибігаємо з хати привітатися з ними.
У дідуся в одній руці плетений з різнобарвної проволоки кошик, а в іншій – паяльна лампа. Бабуся йде до мами в літню кухню, де на плиті вже гріється в каструлях та казанах вода.

Дідусь із батьком прямують до свинячої загороди, а я тікаю в хату і ховаю голову під подушку. Як я не прикриваю вуха, але до слуху долинають відчайдушний верески кабанчика. За якийсь час його крик стихає, і найстрашніший і неприємний в усьому цьому для мене момент закінчується.

Я одягаюся і виходжу за подвір’я на город. Кабанчик із заплющеними вже очима лежить на животі, ніби зібрався засмагати, під його рило підклали цеглину, щоб голова не лежала на снігу. Його обкладають соломою, що він стає схожим на невеличку копичку, і підпалюють.

Доки солома горить і обсмалює на ньому щетину, дідусь із батьком розпалюють паяльні лампи, і вони починають густи, ніби реактивні літаки. Попіл з обгорілої соломи змітають і, припікаючи шкіру лампою, обшкрібають з кабанчика залишки шерсті з верхньою шкіркою, що лущиться і йде пухирями під вогнем ламп.

Коли це зробили, починають уже впікати до чорного-чорного стану, і кабанчик стає схожим на афрокабанчика. Дідусь запитує:
— А знаєш, як раніше смалили, коли не було ламп?
— Ні.
— У старе відро вставляли жмут очерету та підпалювали його, і полум’я, через дірочки в очереті горіло незгірше лампи, правда, недовго, і очерету треба було витратити багато.

Нарешті кабанчика досмалили, дідусь каже:
— Оце вже шкірка на салі повинна бути м’якою…

Тепер настає час нашої з братом роботи. Ми біжимо до мами і набираємо з плити у відра кип’ятку і повертаємося до дідуся з батьком. Кабанчика поливають водою і накривають старими куфайками та мішками.

Дідусь із батьком ідуть підснідувати, а у нас із братом у цей час завдання – сидіти на кабанчику і гуцикати: це робилося ніби для того, щоб сало легше відділялося від м’яса.

Ось із хати виходять дідусь із батьком, беруть до рук гострі ножі і починають зішкрібати з кабанчика сажу від вогню ламп. Вони починають командувати:
— Ану, полий сюди, ану, полий туди!
Або з гумором:
— Налий мені у вухо води, налий мені на ногу, – а самі в цей час старанно шкребуть кабанчика ножами, качанами з кукурудзи, миють ганчірками. Коли десь необережно вріжуть шкірку ножем, то в мене з братом на цей випадок вже припасена сіль, і ми ті шматочки відрізаєм та поїдаєм. Які ж вони смачні!

І от, витративши відер чотири чи п’ять гарячої води та годину часу, ми бачим, як кабанчик стає білосніжним, немов його шкіра з крейди. Тоді знову кабанчика обкладають невеликою кількістю сіна або краще горохової соломи і знову підпалюють. Сажу змивають водою без ножів, і шкірка сала стає, ніби підкопченою, та ароматною-преароматною.

Починають розбирати кабанчика.
Першою вирізають грудинку, і ми несемо її мамі та бабусі на кухню. Вони її там ріжуть на шматочки, обсмажують і ставлять тушкуватися. У каструльці вариться порізана половинками картопля. Брат допомагає розбирати кабанчика і переносити шматки сала з м’ясом на кухню, а я йду терти хрін.

Ох, і роботка в мене!
Ніби й не тяжка, але натертий хрін пробиває ніс десь аж до мізків, і я, доки зітру кілька корінців, намагаюся не дихати.

Аж ось уже кабанчика розібрано і перенесено до кухні, і на місці його обробки лише червоний від крові втоптаний сніг та сажа від соломи. Нарешті ми йдемо обідати!

На столі відварена картопля, хрін, квашені помідори, та огірочки, та тушковане м’ясо грудинки з хрящиками й порізаними медальками нирками, що тушкувалися разом. Яка ж то смакота була! Як нагадаю той аромат та смак, то й досі слинка котиться. Візьмеш шматочок м’ясця, що аж тане в роті, і заїдаєш його хроном, сльози аж бризкають з очей, і дихання ніби аж спирає.

А потім наставав часи переробки тої купи м’яса. Дідусь із батьком відділяли сало від м’яса, рубали кісточки, а ми з братом і бабусею йшли мити кишки. Фе! Але ж тоді з тих кишок такі смачні ковбаси виходили.

Ми повертаємося в кухню. Там на плиті вже булькає в казані смалець. Мама починає відбирати з купи м’яса трішки м’якишу, якесь реберце, та шматочок сала.
— Оце неси тим сусідам.
— Добре.
— Оце неси тим.
— Добре.
— А оце неси тим.
— То я ж їм уже носив!
— Так? Ну, тоді неси тим.

І доки порозносиш те м’ясо по сусідах, то вже значної частини свині й немає. Ніби й марнотратство, але в цьому є глибинний сенс. Сусіди ж, коли колотимуть свинку, принесуть тобі, як у тебе вже свіжого м’ясця не буде, а лишаться тільки спогади про нього та солонина в бутлях.

А наступного дня був мій найулюбленіший момент.
Зранку ми начиняли ковбаси, а тоді мама натоплювала піч і пекла їх. Надворі холодно, а в хаті тепло, як у вусі, і з печі розноситься аромат свіжоспеченої ковбаси. Коли її дістають з печі, то як же важко дочекатися, коли вона охолоне. А тоді з учорашнім хроником і свіжим хлібцем… Смакота.

Давно немає дідуся і бабусі, немає батьків, а спогади про ті часи і от про такі моменти, мабуть, то на все життя.

Володимир Іванченко

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

  • Погода

  • Новинар

  • Партнери