Суспільство

Такі промовисті, такі глибокі очі Івана БІЛИКА…

Нещодавно згадували Івана Білика…
Незабаром (27 листопада) буде вже п’ять років, як його не стало. Так, на схилі літ він почувався дуже самотнім.
Надто коли залишився без своєї дружини, Світлани.
Вони так дитинно ставилися одне до одного, оберігали свій простір кохання, що любо було дивитися на них, на ті щирі стосунки, що ще залишалися можливими у цьому світі.

А по смерті Світлани він просто розтанув і доживав…
Практично нічого не бачачи, упокорено чекав…
Трохи допомагали йому із «Всесвіту», де він працював десь із півжиття свого творчого, можливо, й зі Спілки допомагали, цього не знаю, відвідували й далекі родичі…

Але коли прощалися з великим майстром слова (Іван Білик був і знаним перекладачем), у Спілці справді було дуже мало людей…
Ще тоді подумалося, хіба так проводжають Великих…

Памʼять про себе Іван Білик увічнив сам. Своїми творами.
Цей знімок я зробила десь за кілька місяців до того, як Івана Білика не стало. Відвідували його з Олегом Жупанським.

Ніде не показувала світлину, бо тут Іван Білик видається вже зовсім кволим і немічним… Не гоже, думалося мені, щоб велику людину бачили такою.

А це минуло вже пʼять років, я розшукала в архіві фото і одразу побачила… очі. Очі, хоч і незрячі, але такі виразні, такі промовисті, такі глибокі, такі талановиті…
Не гоже, подумалось мені, аби шанувальники його творчості, не знали про останні дні Меча Арея…

Ірина Філіпчук

***
Вже другий день стоїть перед очима випадкова зустріч з письменником Іваном БІЛИКОМ. Це тому, що раптом у Фейсбукові побачила чи то малюнок, чи заставку «Меча Арея…» Продовження назви не залишилося в памяті, натомість, згадався сам роман…
У студенські роки багато читалося самвидаву: «Майстер і Маргарита» Булгакова, «Відкритий нерв» Висоцького.., але роман Івана Білика був звичайним поліграфічним виданням, дуже зачитаним. Не знаю, хто мені його дав, але я довго жила під враженням. Хоча про долю автора нічого не знала, тільки те, що роман заборонений.

І от уже у 90-х, чогось була у Спілці, напевно, на якійсь нараді чи семінарі, бо заплатили відрядження. Я тоді зайшла до бухгалтерії, а там чоловік отримував чи то допомогу, чи то стипендію.

Бухгалтер йому каже: «Отут розпішіться. Отут, навпроти вашого прізвища, бачите – Білик Іван (письменник уже недобачав).

Я шанобливо відступила до дверей, але хтось із дівчат, зупинив, мовляв, зачекайте тут. Мене вразила не сама худенька постать письменника, у поношеному костюмі…
Відчувалася якась пригніченість чи приреченість, не знаю.

Він дякува за гроші так, ніби хтось подав йому милостиню.
Коли вийшов, я перепитала бухгалтерів: «Це автор роману «Меч Арея»? Я колись захоплювалась цим твором». А дівчата кажуть: «Так. Підіть, скажіть йому. Йому це дуже потрібно».

Я не пішла — посоромилась, бо й сама була схожою на нього — у злиднях, з роботи виганяли, цькування було таке, що тільки й тримали на світі двоє малих дітей.
Тепер, коли знаю, скільки пережив Іван Білик за свій великий роман, дуже шкодую, що не наздогнала його і не сказала простого: «Дякую. Мене дуже вразив Ваш «Меч Арея».

Валентина Мастєрова

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

  • Погода

  • Новинар

  • Партнери