Суспільство

Тріумф і трагедія лановецького Далі

Тиражують оце «крик душі» відомого художника, лауреата і навіть офіційного генія за одним окремо взятим рейтингом. Дуже зобидив цього художника один екс-президент, який пообіцяв йому його персональний музей на столичному Андріївському узвозі. Обіцяв і, як за цим екс-главою держави часто водилося, не зав’язав. Залишив художника з облизнем.

А тепер той художник тим облизнем гайда квецять по всіх і вся: «У нас абсолютно правди немає, законів немає, порядку немає. А як ні законів і порядку, то і держави немає. Сьогодні Україна – найгірша країна в Європі для життя». І, звісно ж, дуже шкодує, що повернувся сюди з Австралії і з Американских Штатів.

Колись давно, ще коли в рідній отчині художника Москалівці був колгосп, сталася в районі притичина, яку тоді довго перемелювали старі і молоді. Новий голова, чоловік енергійний, інтелігентний, з педагогічною освітою, заповзявся наводити лад у селі.

По-тодішньому, отже, взявся серйозно за соцкультпобут: новий будинок культури, дитсадок, бібліотеку, асфальт, тротуари, металеві огорожі, двори… Дісталося тоді голові від райкому за нецільові трати, але найбільше – від того художника, який саме нагодився додому.

Лаяв він того голову на чому світ, бо, бачте-но, тими асфальтами-тротуарами-парканами порушив первозданну патріархальну красу села: ні тобі мальовничої калабані посеред вулиці, ні хати під сніпком, ні скособоченої розбембаної клуні.

Премудрий Федір Якович, голова, тоді знайшовся: «А ви, – каже, – переїжджайте, дорогий земляче, з Києва сюди, на родове обістя, ми вам і хатину під сніпками та з глиняною долівочкою змастеримо, і хлівець мазаний, і ворітця на сирових петлицях та при конопляній шворці, з рипом, і шпоришеве подвір’я, і мальви коло тину… Поселетеся та й будемо разом ту красу увічнювати».

На те сердитий митець тільки дверима кабінету грюкнув – тільки його й бачили.

А вже на зорі незележності знайшовся у наших краях славний підприємець, патріот, меценат. Загорівся відбудувати в райцентрі для творів художника цілий палац – з недобудованого культурно-спортивного комплексу. І навіть заручився на те благородне діло митцевою згодою. Але прагматичний художник подумав-подумав, покрутив пальцями, щось собі в умі прикинув і… взяв своє слово назад. Не той розмах. Пан Іван, звісно, за геніальністю – Далі, та Ланівці – не Фігерас.

Те, що життя у нас не з медом, – це і не геніям відомо.
І що президенти наші всі як один із хутора Брехунівки – на це відкриття теж не треба рейтинги геніальності вигравать. Отой, хто того художника обмахорив, те ж саме зробив ледь не з кожним «маленьким українцем», який кричав йому, на сцені після сушів сущому, осанну.

І що ж?
Не рвемо ж на собі патли, не дригаємо ніжками, не швиргаємося камінням, не скидаємо з хворої голови… А тим паче не гидуємо країною. Бо треба, молявись, і честь знати, і совість мати.
Навіть прості смертні не плутають бичачий хвіст із патріаршим кропилом.

Валерій Ясиновський, «ГРІНЧЕНКО-інформ»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

  • Погода

  • Новинар

  • Партнери