Десь років десять тому, перебуваючи в своїх чергових балканських мандрах і прямуючи з Будапешта до Белграда, наш автомобільний радіоприймач зловив ФМ-станцію, що транслювалась мовою, яка мене дуже здивувала. Це булла наче і українська мова, але зовсім не сучасна літературна, а якась дивна суміш української, лемківської та закарпатського діалекту. Тим не менше я розуміла все, що там говорили.
Коли я регулярно їздив із сім’ю до Криму, назвав був його всеукраїнською черінню. Тепер же там — окупаційний майданчик, який нікого не гріє. Навіть окупантів, бо їхати їм туди незручно, а місцеві потиху вимирають, попри те, що активно завозять росіян. Мене колись радувало як щороку в знайомих будинках більшало кримськотатарської дітвори і як щороку занепадали будинки старих росіян, що вимирали…
Колись, заробляючи гроші телерекламою на каналі ICTV, я вів щоденник, у якому записував, як легкі допінги впливають на емоційну та логічну переконливість під час розмов із потенційними рекламодавцями. Я перепробував усі види кави, чаю, мате. Вживаючи їх, я записував, чи вдалося переконати співрозмовника віддати гроші на рекламу і за який час у мене вийшло його переконати.
