У День журналіста я востаннє був на засіданні дрогобицького осередку Національної спілки журналістів. Мало бути щось схоже на святкову зустріч до Дня журналіста. Але все пішло дивним маршрутом. Після коротких вітань голова осередку Степан Яким зачитав звернення, в якому нас закликали засудити поета Юрія Іздрика. Засудити як “ворожий елемент” і підтримати ініціативу щодо позбавлення його Шевченківської премії. Причина? Бо в його віршах є матюки.
Спека неймовірна. В тіні +35. Смажені шпаки падають додолу вже готові. Субота і тиша. Сієста в Наддніпрянщині. Коти сьогодні навіть не вставали. Знизу, з лугу йде баба і несе в правій руці величезний букет клечання: любисток, аїр, меліса… В лівій руці в баби гігантський листок липухи, яким вона вкриває голову, мов парасолею. Як в Індії.
Чи хочу я назад в срср? Питання трохи провокативне, бо хто ж не хоче бути молодшим. Але в ньому є дещо інший підтекст. Молодь не знає що таке срср, а нам, людям трішки старшим, тепер головним чином подобається жити. І більше не хочеться совкового щастя: кришталь, стінка, персидський килим. Та ще однакові книжечки Дюма: «Виконт де Бражелон».
Жахлива російська атака по Сумах шокує. Але буде ще гірше… Буде ще більше смертей. Більше вбитих дітей. Більше болю, крові, сліз. Чому? Бо значна частина українського суспільства досі не відчула війну насправді. Для багатьох вона — десь там, у телевізорі, в стрічці новин.
Порівняння нашої війни за виживання зі сваркою двох дітей в парку — це не просто маразми самозакоханого діда. Це свідома і довгострокова стратегія урівняння агресора і жертви. Застосовується для того, щоб Україна втратила підтримку американського суспільства і старий куколд міг віддати нас путіну. Зараз Трамп не може повністю перейти на бік путіна, бо американське суспільство цього не сприйме. Тоді в нього будуть проблеми.
