У Видавничому домі «Букрек» побачила світ книга Миколи Максимця «Танго осіннього саду». Це вже третій за ліком творчий ужинок відомого журналіста і письменника, лавреата міжнародних літературно-мистецьких премій імені Миколи Гоголя, Пантелеймона Куліша, Леоніда Глібова та інших поважних відзнак. А нещодавно ця книга потрапила до США та вразила своїм ліризмом і ностальгійними споминами Лілію Костюк, яка свого часу працювала в газеті «Радянська Буковина». Буковинська журналістка живе в Нью-Йорку вже понад тридцять років.
Ось її враження.
І було слово. Тихе, проникливе… Веселе, життєрадісне… Таке ж незбагненне, як саме життя. Словом, було і залишається те, чим живе автор поетичної збірки «Танго осіннього саду», мій колега по редакції «Радянської Буковини», добрий приятель і вірний товариш Микола Максимець. Від моменту, коли він переступив поріг від студентства в Київському університеті до високої журналістики на теренах Буковини (адже працював не лише в «Радянській Буковині», а й був головним редактором «Молодого буковинця»), минуло майже пів віку. І я беру на себе право говорити про цю збірку саме тому, що була свідком його успішного фахового зросту. А ще, перш за все, тому, що книга ця мене дуже зворушила і лягла на серце.
Пригадайте, як торкали струни наших душ ліричні мелодії, ми ж тоді всі були закоханими романтиками. Тому й схвилювали мене посвяти дорогим серцю колегам, ностальгійно нагадали нашу молодість і Буковину, де навесні божеволієш від духмяних бриндушок, а 
восени слухаєш, як падають яблука в садках. У ці райські спомини повернула мене поезія Миколи.
Хмарами поткана просинь. // Вітер гарцює на сивих туманах, // І крижнив прощальний політ. // Темніє кришталь у лиманах // На білих гривах піт.
Такий, осяяний осіннім сонцем образок Миколиного бачення краси викликає в читача спалахи пам’яті — в кожного свої. Чи то птах, чи позолочене листя, чи ранковий туман ховав верхівки тополь, які ми колись посадили коло школи на уроках праці…
І знову осінь. Традиційно улюблена пора поетів, чи насправді щедра пора буковинського передзим’я…
Як багряно палає осінь. // Кленів лист виграє позолотою, // Щедре сонце бавиться в просині, Пригоща нас медовими сотами.
Ліричність поезії Миколи Максимця для мене не є несподіванка, бо знаю віддавна три кити, на яких тримається особистість мого давнього друга: він — романтик і трудяга, а ще — порядний чоловік. Я в цьому переконувалася не раз. Я все пам’ятаю! Дякую… Хоча – за порядність не дякують, намагаються бути відповідними. Дай мені, Боже!
Близький до мого світогляду й такий вірш:
Людина йде у світ, // Щоб запалити зорі. // Великі чи малі, // Та все ж від них тепліш. // Людина йде на бій, // Щоб подолати морок, // Нестерпний і важкий, // Як зради тупий ніж…
Повертаючись до людських цінностей, які проглядаються в поетичних рядках, серце гріє те, що Микола Миколайович черпає лірику не лише з природи, а й із сімейних стосунків, нерідко щоденної рутини. Скільки теплого гумору в присвяті коханій дружині, моїй дорогій подрузі та колежанці Дарині Туз-Максимець:
Колись, бувало, цілувались, // До ранку в парках пригортались, // Шептали ніжнії слова // І не боліла голова…
Дякувати богові, народилася на цьому світі сім’я, де шанують честь, гідність, любов і відданість. Все те, що дозволило Максимцям фахово зростати, емоційно буяти та щоденною невтомною працею на ниві журналістики й поліграфії здобувати заслужену людську шану. Дісталося в спадок поетичного тепла й дітям — двом синам Сергію й Олександру, внучкам Оксані й Ніці, онукам Маркові та Віктору. І безмежного, теплого, дотепного гумору друзям — найдорожчого скарбу, нажитого в цьому світі поетом і журналістом, письменником і видавцем.
Згадуючи щирі посвяти, опинилася на роздоріжжі, позаяк цитувати окремі строфи не в змозі, бо мусила б вибирати з-поміж дорогих і для Миколи, і для мене імен колег, вірних друзів. Саме їм присвячував щирі рядки Микола, і хто писав з теплом, гумором і для нього — Володимир Дячков, Василь Бабух, Віталій Колодій… Для нас ці люди були подарунками долі, багаторічним спілкуванням, дружбою, творчими поєдинками…
Гірко, що вже не зателефонуєш багатьом з них, не почуєш їхні голоси, жарти, поради. Але ж вони, такі дорогі, залишилися в нашій світлій пам’яті. І також завдяки цій книзі. Бо названі й не названі, всі вони – живі рідні образи. Без зайвої скромності з вдячністю зауважу, що Микола сміливо вмістив до збірки і мої жартівливі опуси, а також панегірики, присвячені йому.
Тільки тепер, читаючи, ніби почувши з Миколиних вуст слова, схожі на поетичну молитву, відчуваю його біль за отчий край, глибокі синівські почуття до матері, котра так рано полишила цю квітучу, рідну землю…
Росою бавляться жоржини, // У чорнобривцях сад дріма, // Плодами радує понині, // Тільки матусі вже нема…
Природа, родина, друзі — здавалося б, тиша й благодать. Але ні, книга випромінює часом таку тугу за мирним часом і за людьми, які віддають свої молоді життя за рідну Україну, за її незалежність і щасливе майбуття.
Сині озера, поля і ліси // Розум затьмарили злісним нахабам. // Аж до сьогодні непрохані пси // Землю Вкраїни шматують криваво… // Я Україні низенько вклонюсь. // Шана народові, воїнам слава! // Земле, до тебе чолом пригорнусь — //За честь бути сином такої держави.
Це – рядки справжнього поета і громадянина, якого я маю честь знати, любити й шанувати за нашу давню дружбу і за наше ностальгійне танго в осінньому саду.
Ліля Костюк, Нью-Йорк
