Оце так: у стрічці новин на ФБ на сторінці КОМУ ВНИЗ геть неочікувано вигулькнуло інтерв’ю з фронтменом групи Андрієм Середою під час фестивалю “Червона рута” у Запоріжжі. А записував я його 34 роки тому! Це коротке відео повернуло мене у спекотний серпень далекого 1991 року. Вже й не пригадаю, як нам, периферійним телевізійникам, вдалося потрапити у козацький край на другу «руту». Певно, наше чернівецьке телевізійне керівництво в особі (світлої пам’яті) Аркадія Казимирського змилостивилося і погодило відрядження.
(Маю сказати, що загалом до нас з режисером Іваном Адамчуком наше начальство ставилося, за невеликим винятком, прихильно. В рамках чинної структури державної телерадіокомпанії навіть дозволили створити відносно самостійне творче об’єднання “Факт”, і ми час від часу готували телевізійні програми з цікавих подій, здебільшого культурно-мистецького спрямування, з різних регіонів країни. Тому, чесно кажучи, за тодішніх умов (а ще живий був ссср) дозволяли “творити”. Звісно, в певних межах, за які іноді вдавалося виходити).
Цього разу, у Запоріжжі, Іван Адамчук був і за режисера, і за оператора. А знімали, швидше за все, на побутову відеокамеру, VHS чи C-VHS. І, цілком ймовірно, то була камера Назарія Яремчука, яку він давав Іванові в користування. Про професійний Betacam (телевізійники старшого покоління знають про що йдеться) ми могли тоді лиш мріяти.
Треба сказати, що організатори пісенного фесту не дуже були раді нас бачити. Зокрема, Тарас Мельник – батько “рути” (як він сам себе позиціонував), його заступник Анатолій Калиниченко… А причина цього – розбіжності щодо місця проведення фестивалю. Ми вважали, що фестиваль “Червона рута” мав мати постійну прописку на Буковині, в краю Володимира Івасюка. І де, власне, розквітла ця дивовижна пісенна квітка. Натомість фестивальне керівництво (згодом його власники) вважало, що “рута” повинна мандрувати різними регіонами, і відбуватися, передусім, у зросійщених східних і південних містах України.
Чесно кажучи, у мене досі немає однозначної відповіді на це питання. Не відаю, чи “Червона рута” у 1991 році якимсь чином сприяла українізації запорізького краю. Як і Донецька чи Криму у наступні роки. Водночас не сумніваюся, що організатори фестивалю керувалися благородною метою і щиро вірили у подвижницьку місію “рути”. Бо, чого гріха таїти, українська справа велася на тих теренах справді абияк. (На відміну, до речі, від північних сусідів, які безцеремонно руйнували українськість усіма можливими способами, насамперед культурною експансією). Також не маю сумніву, що системно і наполегливо провадити цю справу мала насамперед українська держава. Завдяки й цьому, можливо, нам вдалося б уникнути нинішніх проблем з московитами.
Та повернемося від цих розмірковувань до, власне, фестивалю. Отож, розмістили нашу знімальну групу (ще один прояв “піклування” організаторів) на околиці міста, в промзоні, у гуртожитку якогось з місцевих підприємств. Пригадую: звечора виправ свої білі шкарпетки і повісив на балконі сушити. Зранку, бачу, висять на шнурку лише чорні шкарпетки, а моїх – нема. Згодом прийшов здогад: то були насправді мої білі шкарпетки, які внаслідок викидів диму стали чорними. Отакий трафунок. На власні очі бачив, як з труб великих промислових підприємств неподалік валили дими найнесподіваніших кольорів. Ще й подумалося: чи не тому вночі роблять ці викиди, коли посполиті сплять?
Всупереч запорізьким, фестиваль мав свої кольОри і барви. Інакші. І жив, здавалося, окремо від міста. Попри певні складнощі і перепони, нам однак вдалося записати чимало інтерв’ю з учасниками і гостями пісенного свята. Багатьох виконавців знали ще з чернівецької “рути”, на якій теж працювали, тому проблем з налагодженням комунікації не 
виникало. Власне кажучи, спілкувалися чи не з усіма найбільш відомими натоді виконавцями. Тоді ж вдалося записати коротку розмову з В’ячеславом Чорноволом.
Того року, 91-го, для своєї програми “Світогляд” на 47 каналі в Торонті репортажі про Україну знімав наш канадійський колега Степан Геник-Березовський, з яким запізналися ще у Чернівцях на першій “руті”. (Це вартує окремої розмови і, можливо, якось розповім). А завершував свою роботу Степан в Запоріжжі, де ми й зустрілися. Оскільки йому треба було повертатися в Канаду, то він залишив нам орендовану у Чернівецькій обласній раді і оплачену на місяць автівку – нею ми й мали повертатися на Буковину після завершення фестивалю.
Сьогодні, звісно, нікого не здивуєш автом будь-якого класу. А тоді, на початку 90-х, уявити собі периферійних телевізійників, які роз’їжджають по Запоріжжю на престижній чорній “Волзі”, зі сфери фантастики. Ці автівки в народі ще називали членовозами, оскільки послуговувалися ними високопосадовці. Таких моделей були одиниці, тому ми неабияк гоноровилися. Завдяки “власному” автомобілю встигали на всі фестивальні події і концерти. Можна лиш здогадуватися, які емоції викликала наша знімальна група в навколофестивальної братії.
До того ж, нам поталанило і з проживанням – переселилися з гуртожитку на окраїні у наймодніший готель у самісінькому центрі міста. Саме тут відбулася ще одна незабутня подія. 19 серпня. Останній день фестивалю. В москві – ГКЧП. Спроба перевороту. Ця звістка застала нас зранку в готельному кафе, за сніданком. По телевізору виступали гекачепісти. Мали жалюгідний вигляд. Як після перепою. Окрім нас, в кафешці були ще поляки, які забезпечували фестиваль звуком і світлом. “Янеку, у них переворот! Треба забиратися звідси!”, – каже переляканим голосом один. Інший: “Але з нами ще не розрахувалися!”. Аргумент першого у відповідь: “До сраки гроші, тікаєм поки не пізно!”
Дисонансом до белькотання переляканих московських заколотників по телевізору і діалогу так само переляканих і дезорієнтованих поляків в готельній харчевні – поставлений баритон Василя Ілащука: “То все дурня, з того роя ніц не буде” (чесно кажучи, висловився Василь дещо смачніше, але не дуже літературно). А закріпив він свій безапеляційний спіч пригощанням всіх снідальників шампанським.
Отаким була наша перша реакція на оте гкчп. Але поступово приходило усвідомлення ймовірних наслідків перевороту і розуміння ризиків, з ним пов’язаних. Зокрема, ми непокоїлися за записи фестивалю. А відзнято було купу відео з фестивальних подій, 
десятки інтерв’ю. Метикували над варіантами сховку для касет з відзнятим матеріалом, але, здається, так нічого путнього й не придумали.
Втім, ми їхали додому. Зізнаюся, не без певного мандражу. Попереду майже тисяча кілометрів дороги. І танки в тому ж керунку, на захід України. На водія “Волги”, якою ми поверталися в Чернівці, здається, напав неабиякий переляк. Навіть вирішив прибрати український прапорець з автівки. Правда, йому це не вдалося зробити: “Не сци, чувак”! На противагу настроєві водія – емоції сільської жінки десь в районі П’ятихаток, біля обійстя якої зупинилися. На делікатне прохання напитися води з її криниці, виголошене, знову ж таки, дикторським голосом Василя Ілащука, та стала, як вкопана: “Господи, діти, та ви українці! Як гарно ви говорите, яка чудова мова у вас!”. І сльози в очах. Не могла стримати радості від такої, здавалося б, звичайнісінької зустрічі. Зустрічі з українською мовою. На українській землі. Здається, навіть гостинців у дорогу дала… (Були й інші пригоди – дорога не близька, але то з серії “є що згадати, та нема що дітям розказати”).
А ГКЧП щез так само швидко, як і з’явився. І вже за кілька днів, 24 серпня, Україна стала незалежною державою. Ми ж на основі відзнятих в Запоріжжі матеріалів підготували для всеукраїнського глядача три годинні телепередачі, які побачили світ на УТ-1. Досі не збагну, чому саме нам, журналістам з Буковини, випала така можливість і честь.
P.S.
Дотепер вважав, що відеоматеріали з буремних 90-х давно втрачені. Виявилося, ні. Тому залишається лише подякувати теперішнім телевізійникам, зокрема, з Чернівецької філії Суспільного мовника, за кропітку роботу з архівами і створення Медіатеки.
Богдан Онуфрик
