Полісся. Величезне рівнинне пониззя, що тяжіє до славнозвісної Десни, входить до східної частини поліської зони. У цьому місці лежить майже п’ятдесятикілометрового діаметру острів своєрідного лісостепу з досить гумусованими, хоч і супіщаними ґрунтами. Мабуть, це й привабило в незапам’ятні часи поселитись тут людей, які й утворили село, що тепер зветься – Стольне. Річка Домниця (від слова «домна», в яких колись плавили метал із болотних руд) розділяє село на дві нерівні частини: ліву або східну – підвищену та західну – нижчу й рівнинну, більшу за площею.
Водна артерія в межах села переморилася на ставки з оригінальними назвами: Графська річка (місцеве звучання Грабська), Крамарівщина, Чортівка. Стольне має вигляд красивого гаю з вербами, липами, в’язами, вільхами та численними садками, переважно яблуневими. Село розляглось у довжину на шість, а в ширину на чотири кілометри.
З погляду вічності
Виникнення села сховане у темені віків і йде до витоків Скіфії, а, може, далі – до венедів чи антської держави. Історичні джерела повідомляють, що ще до монголо-татарської навали у цій місцевості було поселення з назвою Райгородок. Загадковий куток села з назвою «Високий городок» є, мабуть, першоосновою Стольного. Скарб монет другого століття нашої ери, знайдений у селі в 1895 році біля сучасної Андрїївської церкви, на Горбовці, курганні поховання, історичні дані про поселення доби бронзи та юхновської культури (середина першого тисячоліття до нашої ери) наводять на думку, що в цій місцевості є скіфські поховання, про які згадує «батько історії» Геродот.
Можливо, могильник біля сільської церкви і є тією пам’яткою далекого минулого, а Високий Городок, вірогідно, відповідає історичному Райгородку. Взагалі, в історії Стольного більше запитань, ніж відповідей. Схоже на те, що Стольне утворилося з декількох поселень через злиття частини їх, що звались хуторами. Ще й тепер побутують означення «куток», який охоплює головну вулицю та кілька другорядних вулиць, точніше провулків, що уособлюють певну спільність мешканців цієї частини села.
Як би там невігласи від революції не перейменовували сільських вулиць, а в народі досі живуть Морозівка, Зубріївка, Горбівка, Басанівка, Курдюківка, Щимель як вулиці-кутки, що відбивають історичну дійсність чи пам’ять про перших поселенців. Багато таких відособлених поселень не з’єднались між собою і залишились хуторами, хоч увійшли до складу іншого сільського об’єднання. У недалекому минулому хутори Семенівка, В’яльківка, Курдюківка, Лапівка, Пилипенківка, Удівка, Чорногірці, Дмитрівка були приналежністю села, яке носило назву – Стольне з хуторами.
У XVII-XVIII століттях воно постійно мало в бойовій готовності козацьке формування – сотню, яка звалась Стольненська сотня, що свідчить про численне поселення тут козаків. У державному архіві міста Києва зберігаються матеріали Рум’янценського опису за 1765 рік, який охоплює 960 сторінок рукопису, де є дані щонайменше про дві тисячі родин козаків, що говорить про переважання козацького населення в селі Стольному та його хуторах. Цей опис — то великий і цінний матеріал про стольненців, де знаходимо прізвища козаків, склад сім’ї, вік і зріст, соціальне становище (козак, підсусідок) і заняття кожного, дані про кількість худоби, обсяг і категорії земель кожної сім’ї, кількість одержуваного збіжжя. На жаль, цей матеріал не перекладений сучасною мовою і тому його простому смертному прочитати дуже важко.
Велика і чудова історія села лежить у багатьох архівах, живе в спогадах і справах односельців. Вів щоденник Федір Кістяківський, є в архівах дані про Безбородьків, Мусіних-Пушкіних, Кушелевих, не вивчений щоденник священика Андріївської церкви Щемелінова та багато інших джерел, про деякі з них ми ще не здогадуємось.
За відомий нам відрізок історії село пережило багато незгод. Його в тринадцятому столітті поневолювали татаро-монголи, понад сто років, починаючи з 1503 р., господарювала тут Московська держава, затим загарбала шляхтська Польща, король якої дарував Стольне чернігівському чашнику Салтику, який закріпачив селян. Через 130 років, у 1648-му, село, завдяки визвольній війні українського народу, позбавляється польського панування. Однак воля була недовгою, бо Юрко Хмельницький у 1660 році передає Стольне Ніжинському монастирю, а з посиленням російського гноблення, після нівелювання Переяславської угоди, цариця Анна дарує село генеральному судді Малоросійської військової канцелярії Андрію Безбородьку.
Двічі наші предки пережили німецьку окупацію: в 1918 році та 1941-1943 роках. Рівно два роки поневірялись жителі села під німцями, з другої половини п’ятниці 19 вересня 1941 року (лівобережна частина, а правобережжя було захоплене німцями суботнім ранком) до ранку неділі 19 вересня 1943 року.
Дивовижної краси Стольненський маєток спочатку належав князю Безбородьку, затим графам Кушелевим-Безбородькам, а потім ним володів граф Мусін-Пушкін. 27 листопада 1736 року село було подароване генеральному писарю Генеральної канцелярії А. Я. Безбородьку, де він і поселився. Частина земель 1742 року належала чашнику Салтику.
А. Г. Кушелев-Безбородько був правнуком Григорія Розумовського. Кушелеви родичалися з Репніними, з якими підтримував дружні стосунки Т. Г. Шевченко. У палаці Кушелева-Безбородька були картини Боровиковського, Левицького. Хоч Стольне у свій час віддано Ніжинському монастирю, але відрадно те, що на кошти стольненського графа Іллі Андрійовича Безбородька та його брата засновано Ніжинську гімназію вищих наук. Отже, праця стольненських селян через розум і організаторські здібності графа Безбородька знайшла втілення у культурному будівництві краю – Ніжинській гімназії – колисці культури й науки України, яка дала багатьох видатних діячів і була джерелом знань і науки. На базі колишньої гімназії тепер діє Ніжинський педагогічний університет імені М. В. Гоголя.
Ще в 20-х роках позаминулого століття Стольне стало містечком в адміністративному значенні, хоч воно, будучи сотенним козацьким, давно вже виконувало ці функції. У кінці позаминулого століття в ньому відкрито поштове відділення, що обслуговувало села Волосківці, Городище, Синявку, Блистову. 1923 року Стольне переведено до категорії сіл, щоб, як нам здається, порівняти його з сусідніми населеними пунктами. Стольне було позаштатним містечком (головною ознакою містечка є наявність двох і більше церков). У селі їх здавна було дві: Тихонівська та Андріївська, що стоять поряд, тобто однією будовою. На початку століття збудовано ще й третю – Спаську, що мала своїх парафіян. Її будували п’ятнадцять років і руйнували не менше: почали в тридцятих, закінчили в п’ятдесятих роках.
У селі жив сліпий музикант Д. Симоненко, його часто відвідував лірник Л. Гребінь, який мав хатину на Дмитрівці. На ній недавно прикріплена меморіальна дошка.
За свою довговікову історію село зазнало багато поневірянь. Палили його татаро-монголи, закріпачували Петро І і Катерина ІІ, зазнало холерної пошесті та нападу сарани, голоду від неврожаю і сталінського голодомору, свавілля й розгулу тих, хто не хотів працювати, зате жити бажав красиво. Це вони спалили величезний палац, що мав 71 кімнату, зруйнували церкву, розбили гуральню, ліквідували цукроварню, навіть паркан на кладовищі знесли, не соромлячись не тільки мертвих, а й живих.
Ледарі й нащадки колишніх конокрадів під виглядом колективізації грабували відданих землі хліборобів. Невігласи, що стояли при сільській владі, одурманювали людей, намагались їх тримати у темряві й покорі, через що довго не відкривалась тут середня школа, була заборона на виїзд із села, тому відмовлялись від автобусного сполучення із областю й районом, позбавлялись добрих спеціалістів і розумних людей. Один із таких керівників прямо висловлювався: «Неграмотними легше правити», бо й сам мав чотири класи, і ті закінчив на трієчках, та за іронією долі потрапив у керівники.
Пригадуються слова місцевого астролога діда Сака Саковича Приходька (по-вуличному Солодкого), що жив на хуторі. Ще в середині двадцятих років, показуючи на Спаську церкву, сказав: «Церква стоїть, а тут буде ліс шуміти і стоятиме пам’ятник вождю. Державою правитиме п’яниця і проп’ють країну. Стольне стане містом».
У середині минулого століття в селі жили дворяни потомственні й заслужені, козаки, державні селяни та графські кріпаки. Були тут, як вони тоді називались, посполиті та міщани, торговий люд. Козацтво наклало на село відбиток вільнолюбства і чуття людської єдності. Козаки спільно володіли полями, хоч за окремими господарями закріплялась відповідна площа поля. Перерозподіл землі провадився кожні десять років. Особливістю було те, що землею наділялась чоловіча частина родин. Трипільна система землеробства меж вимагала спільності дій, щоб забезпечити сівозміну. Козацьке прагнення до єдності проявилось у селян останнім часом, коли стояло питання про паювання.
Стольне – споконвіку землеробське село. Вирощували жито, яке колись було головною зерновою культурою, бо давало кульову солому для вкриття хат та інших будівель. Пшениця зайняла домінуюче місце вже у післявоєнний час. Вівсу і ячменю відводилось менше значення. Мали місце значні посіли гречки й проса. Були часи, коли сіяли коноплі для пряжі і мотузок, вирощували тютюн, займались коксагизом для гумової промисловості та цукровими буряками, які вивозили на цукровий завод у Корюківку. У селян у великій пошані завжди було садівництво, як садибне, так і громадське.
Як повідомляють літописці, у середині позаминулого століття чоловіки, а часом і дівчата, ходили на заробітки в Таврію, на Дон та інші місця. Займались візницьким промислом, зокрема торгівлею яблуками, які хурами возили переважно до Ніжина, де ще до недавнього часу чомусь не вирощували садів, а тому стольненські яблука знаходили там великий попит і збут. Селяни торгували хлібом, худобою, птицею, медом. У селі проводились два ярмарки: один на старий Новий рік, другий – на Георгія (шостого травня). Жінки села в минулому традиційно займались прядінням та ткацтвом полотна, поясів, плахт, рушників, скатертин та трипу – вовняної ворсової тканини, багато вишивали. Було б непогано, щоб відродити всі ці народні промисли. Це не тільки прибуток, а й духовне збагачення.
Споконвіку селяни кохалися у квітах. І тепер не побачиш садиби, де б не було квітів. В одних їх багато і різних, в інших кущ-два. З приходом весни в сільських дворах квітують червоні й рожеві півонії, оригінальні тюльпани, запашні нарциси, ніжно-рожеві сережки розбитого серця (дицентра). Пізніше розцвітають білі лілії, орлики, жоржини й чорнобривці, а під осінь – жовтогарячі рудбекії, хризантеми та багаторічні айстри, що звуться ще морозом.
Хліборобське уміння сільчан передавалось із покоління в покоління. Воно й тепер свято бережеться. Шкода тільки, що багато молодих людей зрадили цьому і виїжджають до міста, де й займаються не хліборобською справою і не дають тієї користі, яку б мало суспільство, коли б вони продовжували традиції предків.
Найбільшим землевласником села був граф Мусін-Пушкін, який володів десятьма тисячами гектарів у Чернігівський губернії, а біля села мав економію в тисячу гектарів. Затим найбільшим землевласником було колективне господарство «Праця», про становлення якого треба коротко сказати. Перше радянське господарство було створене на 32 гектарах у 1919 році і проіснувало недовго. Це сталося тому, що у ньому не було хліборобів, а комунари тримались, поки було на чому триматись. У 1925 році, коли вже почав занепадати НЕП, 14 сільських господарств об’єдналися в артіль з революційною назвою «Червоний хлібороб», яка через рік розпалась, бо, як пишеться в офіційних довідках, «не було досвіду колективного господарювання». Справді, вмілі хлібороби до такої артілі не пішли, а державного примусу не було.
У 1928 році робиться нова спроба організувати колективні господарства, на цей раз вже два: «1-ше Травня» та «Праця». Через рік їх об’єднали в одне, назвавши «Праця». Може, й цю б артіль спіткала доля попередніх, але прийшла горезвісна сталінська колективізація, коли кістлявою рукою голоду селян силою заганяли до колгоспу. Немало їх вимерло, але в 1934 році одноосібників залишились одиниці. На цей раз колгосп став життєздатним, бо до нього залучили вже справжніх хліборобів.
Становлення колгоспу «Праця» співпало зі сталінськими репресіями, коли кращих хліборобів і мислячих людей заганяли до Сибіру, а то й просто знищували. Швидко й безжалісно було ліквідовано «куркульство» – людей, які вміли господарювати на землі і мали добрі достатки. Сумно, але кращі селяни, вчителі та інтелігенція села, хто мав свою думку, були відправлені до Сибіру «без права переписки», тобто на той світ. М. О. Полотая – вчителя, що в 1931 році їздив до Москви для опанування політичним навчанням, щоб застосовувати його в сільській школі, забрали невідомо куди. Одного дня не повернулись додому вчителі П. І. Дупло, В. Т. Мороз. Загинув від рук «трійки» 32 років селянин Василь Пантелеймонович – батько редактора газети «Сільські вісті» І. В. Сподаренка.
Протистояння між трудовим селянством і бездарним керівництвом колгоспу виражалось у недопущенні культурного розвитку селян. У 1940 році колгосп складався із 14 бригад:12 рільничих та садова і дорожня бригади. Перед війною артіль мала чотири автомашини: дві тритонні (ЗІС) і дві півторатонки (ГАЗ-М). На полях вже працювало два причіпні комбайни, дві молотарки. Колгосп був представлений на виставці в Москві, де одержав велику на той час премію – автомашину. До війни колгосп «Праця» був другим за розмірами в Чернігівський області. (Крупніший за нього – в с. Іваниці Ічнянського району).
Колгосп «Праця» з перших днів свого існування не мав великої площі орних земель. Розширення їх відбулось у середині тридцятих років. Було колись: доїхав до перших беріз Березенським шляхом і вже березненська земля – хутір Бурого, а незадовго до війни ліквідований. У часи колективізації він звався «Червоне» і там розміщувалась МТС, що обслуговувала стольненський колгосп. Я пам’ятаю будівлі цього хутора, ставок у ньому, сад, обсаджений каштанами, алею величезних волоських горіхів, по які бігали стольненські хлоп’ята, коли наставала осінь. Березенці (так їх називають у навколишніх селах) славились першокласними шевцями і бублейницями, вони полюбляли торгувати і не вміли прясти та ткати, через що парубки навколишніх сіл рідко коли женились на березненських дівчатах. Не дуже вони цінили землю, тому легко віддали великий шмат. Стольненці забрали дві тисячі гектарів березненської землі, трохи прихопили в Городищі, що була по цей бік траси Чернігів – Новгород-Сіверський.
Село лежить на відстані 25 км від залізниці. Не можу не пригадати розповідь про те, як відмовились від прокладання колії повз село. Старожили розповідають, що в 1854 році, коли почали будувати другу в Росії — після Петербург-Москва — лінію залізниці, що повинна було зв’язати північну столицю з Києвом (Петербург – Київ), колію мали провести біля села, з Гомеля на Ніжин, через Рудки, то селяни вийшли і не пустили під приводом того, що ніде буде випасати худобу. Тоді залізницю повели через болота на Бахмач.
Стольне дало немало славних людей, які можуть бути гордістю не тільки села, а й держави. Це не нащадки конокрадів чи Іванів безрідних, а таланти, що вийшли з народу. Нащадки управителя графського маєтку О. В. Кістяківського, який у 1808 році одержав вільну від кріпацтва, прославили не тільки Україну, а й Америку. Із Стольного бере початок династія вчених Кістяківських, засновник якої жив колись на Зубріївці. Внук Омеляна Кістяківського – Олександр був ученим і громадським діячем, спілкувався з відомим етнографом М. А. Маркевичем, товаришував з П. П. Чубинським. Його син Ігор – міністр внутрішніх справ в уряді гетьмана П. П. Скоропадського. Другий син – Володимир став першим академіком Академії наук України. Третій син Богдан допомагав В. І. Вернадському в організації Української академії наук. А вже його син Георгій Кістяківський – віце-президент Американської національної академії наук – був членом Американського комітету національної оборони і одним із авторів і керівників створення атомної бомби, пізніше став борцем за ядерне роззброєння, радник і приятель президента Д. Ейзенхауера. Його пам’ять гідно шанують у США, тільки в Стольному не знають про це.
Відомий український конструктор ракетно-космічної техніки академік М. К. Янгель теж має відношення до села, його дід, брат графського управителя, виїхав у свій час до Сибіру. Немало селянських дітей Стольного, що роз’їхались по світу, стали гідними його слави. Треба тільки розшукати їх, а людям розповісти про їх добрі діла. Багато людей покинуло село, хто примусово, хто на навчання, хто в пошуках кращої долі, хто за пригодами, а хто — не знаючи за чим. Але ті, що залишились, сумлінно працюючи, не дали селу занепасти.
Давно відкрилась у Стольному середня школа, побудована дорога з твердим покриттям, автобуси з’єднали село з Черніговом і Меною, жителі користуються природним газом, дивляться телепередачі. На кожному кроці відчувається перспектива життя, буяння натхнення, проявлення народної творчості і здібностей людей. В атмосфері розбудови незалежної України виникає інтерес до своєї історії, щоб знати, хто ми, звідки і чиї діти.
Графський сад
Могутні, до двох метрів у діаметрі канадські тополі, хоч їх залишилось лише кілька, нагадують нам про події початку позаминулого століття, коли з нагоди перемоги над французами у Вітчизняній війні вони були посаджені. Нагадують і про те, що триста воїнів села Стольного боролися проти наполеонівських загарбників. Із сотні тополь, посаджених тоді по берегах графської річки, залишилось дві. Грубезні стовбури, могутні крони, що високо піднялися до неба, символізують бойовий дух і пам’ять українських звитяжців з поліського краю, які закінчили війну в столиці переможеної Франції. Символічно й те, що на місці дерев, котрі не дожили до сьогодення, виросло молоде і вже могутнє покоління.
Графський сад – таку назву чуємо в селі Стольному, коли говорять про пейзажний сад, закладений приблизно в 1790 році. Цей сад було закладено при італізованому палаці князя Безбородька, авторство якого приписується відомому архітектору Джакомо Кваренгі. Пейзажний сад колись розлягався навколо двоповерхового палацу з 71 кімнати. Перший поверх мав кам’яні стіни, другий – дерев’яні. На жаль, цю пам’ятку спалили навмисне невігласи в часи жовтнево-революційної метушні. У саду був ще одноповерховий будинок, який, зламавши внутрішні перегородки, переобладнали під клуб, а пізніше перевезли в Сахнівку для школи. Зникло багато скульптур і малих будівель. Біля гротику (так місцеві жителі називають штучну затоку річки) була альтанка. Прибудована до земляного виступу, вона мала склепіння з відкритим видом на затоку, річку й заріччя. Тут, як пригадують, відбувалися гуляння.
Нинішній пейзажний сад разом з річкою Домницею (деким проповідується назва Думниця, ніби від слова «думати», що близьке до нісенітниці), займає тепер трохи більше тридцяти гектарів, а колись сюди включалися значні площі вгору по річці до Високого городка та навколо ставка Крамарівщина. Раніше Крамарівщиною володів якийсь крамар (чи Крамаренко). Граф викупив його садибу, яка стала частиною пейзажного саду, а житловий будинок подарував під земську школу, де ще і в перші повоєнні роки навчалися сільські діти. Тепер тут будинок побутових послуг.
По обидва боки ставка Крамарівщина цвіли сади. На місці, де тепер гараж і майстерні, був плодово-декоративний сад із яблунь, груш, вишень, слив, персиків та шовковиць, прикрашений крім того, безліччю різноманітних квітів. Зліва від ставка, від мосту до мосту, де тепер селянські садиби, в пейзажному оформленні росло багато ялин, ялиць, туй, модрин та інших хвойних і листяних порід. Ще недавно тут можна було побачити тую західну, модрину європейську, граба звичайного, клена-явора.
Найкращою було частина саду біля палацу. З його балкона відкривався вид на алею, зелену галявину і білі селянські хати вдалині. Перед фасадом росли величезні дуби, через які проглядалися світлі стіни надвірних служб, які також відзначалися приємними пропорціями. На острів, що гармонійно з’єднував палац з протилежним берегом, перекинутий місток з ажурними бильцями. Клумби й газони досить прості, але милували зір. Багато кущів садового жасмину, бузку, спірей та гірлянди декоративної зелені наповнювали садибу. Безліч різноманітних квітів, переважно багаторічних, прикрашали пейзажний графський сад. Як із давніми знайомими, приємно буває зустрітись у саду з квітучими стокротками (маргаритками), що білими та рожевими кошиками проглядаються навіть у листопаді. Місцями видніються острівці хрещатого барвінку. Всю цю красу колись доглядало понад сто людей.
Високу архітектурну виразність мала оранжерея, де храмоподібні павільйони прикрашали будівлю з напрочуд вдалими пропорціями. Оранжерея була однією з найкращих у всій садибній Росії. У ній росли апельсинові та лимонні дерева, пальми, розводили ананаси й інжир, різноманітні квіти.
У часи, коли йшло по нашій землі гасло «Старе зруйнуємо – нове побудуємо», багато шкоди завдано пейзажному саду і графському маєтку. Палац спалили, оранжерею зруйнували, башти й кам’яну огорожу розібрали селяни заради цегли.
Очевидці розповідають, що в оранжереї росли деревця лавра благородного. Житель села Симон Калюжний обламав гілки, набрав цілий мішок і заніс додому, щоб варити запашну юшку. Активіст боротьби з «пережитками» Євмен Олійник книжками із панської бібліотеки декілька днів топив піч. Неймовірно: ця людина в 1919 році очолювала сільську раду, а пізніше комітет незаможних селян. Аж до останніх років знаходилися послідовники олійників, які не хотіли будувати дорогу, щоб автобус не вивозив людей до міста, відмовлялись від газифікації, затягували відкриття середньої школи. Через таких колишнє прогресивне козацьке містечко мало не потрапило в розряд «неперспективних».
Відгриміла війна, почалася повоєнна відбудова. Здавалося б, графському саду вже ніщо не загрожує. Але то тільки здавалося… Голова колгоспу, якийсь Лозовий (із села Городища) вирішив забезпечити колгоспників дровами і дав наказ (рішення правління такого не було) виділити в саду по одному дереву на двір для дров. Багато людей не стало рубати, але знайшлися такі, що підняли сокиру на красу. Впали старезні дуби, вікові ясени і явори, клени й акації. Тоді ж було вирубано останні куртини ялини. У першу чергу рубалося те, що легко кололося на дрова, обминалися породи, в яких «грузла» сокира. Так збереглися в’язи, частина кленів, яворів, окремі крупні клени, тополі та більшість верб. Негативно позначилося на стані графського саду те, що були засаджені пейзажні галявини, зазнали перепланування доріжки, відбулась часткова забудова території (електростанція, школа, господарські споруди, Будинок культури, шкільний стадіон, музей). І все ж таки проглядається мережа доріжок, місця колишніх галявин, альтанок, збереглась частина вікових дерев. Височать величезні в’язи. Особливо вирізняється поміж них один, що красенем вписується в пейзаж. Кілька кленів-яворів відзначаються стовбурами з особливою фактурою, прикрашають сад окремі старі ясени, груші, клени, дуби. На зміну старим прийшла молода парость, виросли післявоєнні посадки. Збереглося багато декоративних чагарників. Стольненський пейзажний сад занесений до пам’яток садового мистецтва місцевого значення.
Сичів шлях
Через струмок, який колись біг з Рудок до Ольсу, цебто від кутка Шостаківка, брав початок Сичів шлях, що вів повз Пилипенків хутір та Семенівку, через Лапівку до села Блистови. На цьому широкому, понад півсотню метрів, шляху з двома проїжджими смугами, старою і новою, на відрізку від межі стольненської землі до Семенівського хутора, де була колгоспна ферма, росли ряди старезних верб. У цих посадках переважала верба ламка, хоч було трохи і білої, більш декоративної. Ламка верба не така довговічна, як біла, швидше загниває, наповнюючи стовбури трухлявиною, в якій дятли видовбували дупла, що служили поселенням іншому птаству. В дуплах старих верб водились сичі, які в нічний час заводили свої «співи», наводячи переляк на подорожніх. Звідси й назва – Сичів шлях.
Цей шлях, як пам’ятається, був прекрасним рослинним килимом, що пролягав між ланами жита й льону, картоплі й буряків. З весни до пізньої осені зеленіли трави, квітувало різнотрав’я. Особливо приємним було весняне квітування: різнобарвне і звеселяюче. По весні золотаво виблискували кошики кульбаби, потім розквітали синяк і дивина, крізь зелень злаків пробивались гвоздики та віскарії, а влітку голубизною чарували петрові батоги.
Розмаїття злаків, що погойдували колисками та перемежалися з квітучим різнотрав’ям, створювало в подорожніх добрий настрій і робило перехід від села до села приємною прогулянкою. Йдеш шляхом, а в небі наспівують жайворонки, в густій кроні білої верби туркоче горлиця, подає своє «худо тут» красень одуд. Яких тільки птахів не водилось у старих вербах: крутиголовка, сиворакша, корольок, іволга, зяблик, чечітка. А вже біля крайньої семенівської хати, ніби на завершення пташиного царства, на старому в’язові було гніздо лелеки – цього князя поліського птаства.
Були по шляху поодинокі груші-дички, що пригощали восени смачними гнилицями, а в літню пору на схилах приканавних валів можна було назбирати запашних суниць. Після літніх дощів місцями вибивались печериці, а з настанням приморозків біля вербових стовбурів та на старих пеньковищах з’являлись черені опеньок, що приваблювали перехожих.
Можна було, йдучи цим шляхом, назбирати кошик грибів чи торбину груш.
Вербами були обсаджені й інші шляхи, що вели із села. Особливо могутні й красиві білі верби росли на широчезному шляху на село Волосківці – колишнє волосне село. На шляху до Березного росли білокорі берези. Шляхи – це була прикраса села, що зачаровувала подорожнього.
Домниця
Домниця – така назва цієї тихоплинної річечки в давнину гаптувала своїми водами залізо й крицю, виплавлені в розміщених неподалік від води домницях. Інша, надумана назва «Думниця», що інколи вживається, ніякого відношення до місцевості не має. Щоб мати уявлення про згадану водну артерію, помандруємо від верхів’я до гирла. Колись річка було повноводною та глибокою, але час замулив багато її джерел, частково знівелював береги, звичайно, не без участі людини. Про суднохідність її говорять знайдені при розчищенні русла залишки великих човнів та річкових суден.
Ще сім десятків років тому джерельце, що на Левоновому груді, було витоком цієї річки. Далі струмок протікав уже сажневою шириною під дерев’яним містком на Городнянському шляху. Від мосту починалась широка зволожена долина, на якій виблискувало плесо, що обрамлялось рогозою та лепехою, маючи до метра глибини. У чистій воді цього озера водились карасі, в’юни, плотва. У повоєнні роки біля містка ще ловилась риба не тільки волоком чи ятерами, але й на вудочку. Містка давно нема. На тому місці мовща асфальтового шляху, що з’єднує село з великою дорогою, яка веде з Чернігова на Новгород-Сіверський. Залишилась тільки широка долина, влітку пересохла, а по весні заповнюється повеневими водами і то не кожного року.
Далі струмок, залишивши широке плесо, завертав трохи ліворуч, йшов до криниці, біля якої росли три тополі. Урочище так і звалось «Криниця». Три тополі були зрубані вже після війни. Біля криниці в річечку впадав Ковалів рівчак, що брав початок біля Рокити (графської економії), протікав біля Поручикової могили. В цьому місці ставок «Круглик», а колись були дуже сильні джерела, що живили річку. П’ятдесят років тому їх затампували, мотивуючи тим, що не давали змоги вести розчистку водойм, бо швидко заливали розкопки. Подейкують, що джерела не сподобались тодішньому керівництву, яке селилося в цьому затишному місці, бо зайва вода заливала їхні власні городи та сінокоси, часом заболочувала. Отже, нерозумне втручання в природу призвело до того, що в 1992 році в сільських ставках різко понизився рівень води, а деякі пересохли. Не стало води, не стало роси.
Звідси бере початок Графська річка, що розлилась у колишній річковій долині, перегородженій греблею з мостом та поглибленій і розширеній. Цей ставок є найбільш широким, глибоким та повноводним. Коли працювали джерела, вода графського ставу не тільки освіжалась, а й стікала далі каскадом ставків, не даючи їм втрачати рівень. Через малу проточність вода нижче Графської річки «зацвітає» і стає несприятливою для риб і рослинності.
Ставок цей і графська садиба були обнесені високим цегляним муром, невелика частина якого залишилась біля колишніх оранжерей. Ближче до верхньої частини Графської річки — великий острів, що живописно вписується в краєвид села. Цей острів навпроти колишнього палацу з’єднаний з берегами двома містками, служив і служить місцем відпочинку.
Вода Графської річки в часи повені скидається через водопад мосту до ставка Крамарівщина, що розташований між двома вулицями: одна пролягає від майдану Площа через верхній міст, друга – від торгового центру через нижній міст. Недалеко від нижнього мосту, як розповідають, колись була Козацька – правління козаків. Біля самого мосту, я ще застав, стояли дві сільські кузні, де виготовлялись потрібні в селі ковальські речі та сільськогосподарський реманент.
Далі по течії, від Крамарівщини до Чортівки, йде широкий канал, який виник від розчистки і спрямлення струмка, що тік у пониззі. Маленький покручений струмок мляво біг, ніби пролазив, як вуж, між верболозами, попід кладками і місточками, тому й мав назву Пролізь. Біля нього були людські копанки, місцями створювались невеличкі з дуже чистою водою, через яку добре проглядалось дно, вабили око рибки, яких по всій Пролезі було багато. На місці струмка зробили канал, землю якого вивезли на поля, де траплялось багато невеликих заглибин, в яких повесні затримувалась вода, що призводило до вимокання чи випрівання посівів. У Пролізь впадає потічок від Ставка (така узвичаєна назва), що біля Горбівки, де, як вважають, було одне із перших поселень, яке потім влилось до великого села. Цей ставок збирає води з великої площі балок, що прилягають до північного боку горбівського підвищення. Закінчується Пролізь мостом на вулиці, яка бере початок біля колишньої нової школи (тепер магазин) до Андріївської церкви та цвинтаря.
За сотню метрів за мостом, по ліву руку, теж долина із залишками струмка, водозбір якого починається за селом, але прилягає до південного схилу горбівського підвищення. Ще недавно в цьому пониззі, при впадінні струмка в Чортівку, були густі верболози, а в копанці водились карасі. Значно обезводніло село, коли в його околицях і далі провели осушувальні роботи, які нічого корисного не дали, а тільки нашкодили. Ще раз нагадую, що від згаданого моста починається частина Домниці з назвою «Чортівка» – широка водойма з двома поворотами. Перший починається за колись низинним і дуже вологим лугом, який мав назву Пинда, мабуть, від слова «пиндючитись», цебто «випинатись», бо ця оболонь від давнього берега випиналась у річку, колись була мілина, яка з роками піднялась над водою, але завжди ховалась під повеневими водами. Пинда служила вигоном для худоби, заростала переважно тонконогом болотним, на тлі якого виднілись голівки конюшини білої та гусяча лапка, а по давньому березі групами росли бузина трав’яна та кремена. Половина цього вигону засипана при розширенні річки і зрівнялася з висотою колишнього берега. З лівого боку, за поворотом, розташовувалися кілька копанок, які поглинуло нове рукотворне русло. Далі по річці був острів природного походження. На ньому селяни брали добру глину, щоб замазувати долівки. При розчищенні русла зруйнували острівний пейзаж: острів наполовину розкопали, а протоку між ним і «материком» засипали.
За Чортівським мостом, що підпирає воду, вливався потік вод Космінівського болота, яке вже розоране, стало набагато менше корисним, ніж коли було «живим», бо живило росами посіви і відводило посуху. Осушення Космінівського болота призвела до зменшення води у Майдані – колись неглибокому ставі, значному за розмірами, навколо якого стоять білі хати. Весняна повінь робила Майдан красивим. Весною сюди із Десни запливали щуки. Пам’ятаю, як, повернувшись з війни, фронтовики, котрі мали мисливські рушниці, полювали на щук. Тепер Майдан і прилегла до нього ділянка, зліва від дороги на Тонку, заросли вільхою, стали захаращеними, непривабливими.
Багато копанок було біля берегів Чортівки, як правило, в кінці городів, що виходили до річки, маючи назву за прізвищем господаря або його прізвиськом. В Чортівці водились красені в’юни, мілька, пічкурі, а старожили згадували про раків. Щук ловили на водопаді Чортівського мосту та на майданському водному перекаті. На Рудках, так зветься заболочена раніше низовина між селом і хутором Удівка, росли ситняг та ситник, рогоза та череда. Тут протікали два струмочки, які перед селом об’єднувались в один і впадали в Домницю недалеко від Шостаківки. Над ними було два дерев’яні мости, під якими гніздились сільські ластівки, а в місцях біля мостів з обох боків дороги були значні плеса, де водилась риба, ловились щуки. Один із струмків брав початок із Жидівського озера, що за Залогівським шляхом.
За чортівською греблею річка в’ється серед вільшаників і потрапляє під шати Ольсу – низовинного вільхового лісу. У кінці села, як сказано вище, річка приймає потік з Рудок, далі повз урочище Левада, де колись стояла пасіка і був водяний млин Домниці (в межах села було три водяні млини), лісами та перелісками підходить до хутора В’яльківки, звідки повертає праворуч, перетинає дорогу, що веде до лісового кордону Тонка. Раніше тут було два дерев’яних мости, бо річка утворювала два русла і заглиблювалась майже до двох метрів прозорої води, на поверхні плавало латаття, а у воді грайливо метушилися рибки.
Далі річка Домниця повз Чорногірці й Дмитрівку повертає до хутора Гребля, йде через ліс «Ріпище» і, поминувши монастирське поселення Домниця, прямує до славнозвісної Десни, щоб віддати їй свої води. Хутір Домниця, де розташувався Домницький монастир, бачив багато господарів за останні дев’яносто років. Монастирі були осередками духовності. У них велись літописи, монахи вміли раціонально господарювати, облагороджувати землю. З монастирських садів пішло багато нових культур та прекрасних сортів рослин. Монаха постачали на ринок напої та промислові вироби. Вони вміли також виплавляти чавун, виготовляти порох. Відомо, що на Поліссі з болотних руд виплавляли залізо.
Яблучний край
Містечко Стольне було своєрідною столицею садівництва Чернігівщини. В селі немає садиби, де б не буяли яблуні чи груші, не росли вишні чи сливи. Ще недавно було декілька великих садів: Банківський сад, Маслаківщина, Шевелів та Олійника сади і велика колгоспна левада-сад на півночі села. Колгосп «Праця» отримував від садівництва третину прибутку, хоч мав зерново-тваринницьке спрямування.
Чудові народні сорти яблунь, груш, слив та вишень споконвіку культивуються в Стольному. Деякі з них зародились тут й розселились навіть за межами Полісся. Цьому сприяли козацькі традиції. З історичних джерел відомо про Райгородок як поселення з райськими садами. Місцина з подібною назвою є складовою частиною північної левади. Здавна Чернігівщина відігравала велику роль у розвитку садівництва, визначним центром якого було тодішнє містечко Стольне. А Ніжин тоді визначався як великий ринок Росії в торгівля яблуками та грушами і славився яблучними базарами не менше, ніж огірками. За якимось дивним правилом, місто Ніжин і околиці не мали садів, бо вважалось, що плодові дерева на ніжинських землях погано ростуть, а ще гірше плодоносять. Тому щоосені валка з яблуками із Задесення, переважно зі Стольного і його хуторів, йшли до Ніжина, а туди приїздили покупці з багатьох місць.
Як на мене, то найцінніший сорт яблук – український Білий налив. Головна цінність його в тому, що яблука очищають організм від шлаків, омолоджують, видаляють кам’яні утворення, виносять солі з суглобів, прибирають зубний наліт, поповнюють організм вітамінами. Споживати плоди цього сорту можна, починаючи із зеленкуватих, закінчуючи стиглими, наливними. Звідки й назва – налив. Налив білий – старовинний український сорт. Достигає в середині липня. Сорт має кілька різновидів, один з яких отримав назву – Папіровка. Походить з Прибалтики, з більш округлими і дрібнішими плодами, малоароматними, дещо гіркуватими на смак, у порівнянні зі справжнім білим наливом. На жаль, багато хто плутає їх. Часто папіровку видають за налив, хоч вона не варта наливу. Яблуко наливу максимально випромінює енергію, яка передається людині через плід. В садах стольненців завжди було два-три дерева білого наливу, яблука яких вживались для оздоровлення і споживались головним чином у свіжому вигляді.
Славиться Стольне запашною путівкою осінньою, чи по-місцевому – Путинкою. Найкращий сорт свіжого споживання та для приготування прекрасного повидла і смачного узвару, без присмачення буряковим цукром. Ніякі заморські сорти не зрівняються з нею за цінністю для людського організму. Як стверджують дослідники, одне яблуко путівки за кількістю вітамінів і мікроелементів рівнозначне двом кілограмам джонатану. В селі зустрічаються два різновиди цього сорту: путівка рання і путівка пізня. Природний колір плодів цього сорту теж узгоджується з біополем українців. Елегантна путівка – найароматніше яблуко світу. Путівка належить до навивних яблук, що особливо ціниться. Приємний м’якуш плода робить її найкращим десертним яблуком. Забарвлення плодів приємно виділяє путівку серед інших яблук.
Найкращим сортом для квашення є Антонівка звичайна, але й узвар з неї прекрасний, і в свіжому споживанні приємна. Квашена антонівка, хоч і не так активно, як білий налив, очищає організм, однак добре сприяє його оздоровленню. Сахарози, цього стимулятора хвороб, в антонівських яблуках нема, коли в багатьох завізних закордонних сортах та гібридних вона переважає. Антонівку приємно споживати свіжою, бо наділена кисло-солодким смаком та незрівняним ароматом. Немає ароматнішої антонівки за ту, що родить на Поліссі, тому не випадково у свій час на Менщині заготовляли антонівські яблука для компартійних столів Києва, Москви, Ленінграду. Добре тамує спрагу квас антонівських яблук і заодно лікує, бо містить отой санаційний оцет, розрекламований тепер народними цілителями.
Пепінка – прекрасне яблуко у споживанні свіжим ніжне з присмаком чарівної дикості, особливо після присмачення його холодом осені. Прекрасне воно сквашене в капусті, точніше капуста заквашена з пепінкою. Своєрідним для села є місцевий сорт Шлапак, або апорт зимовий, по-місцевому – Опарка. Яблуко зимового споживання. Переселенець Є. В. Редько завіз цей сорт до Алма-Ати, де він став знаменитим на всю Азію. Культивується в Стольному Тулигівка – місцевий сорт, який добре зберігається в ямах з картоплею, не переймаючи запаху бульб. Раніше майже в кожному саду селяни було одно-два дерева райської яблуні, або по-простому Райки, маленькі яблучка розміром з крупну вишню йшли на чудове варення, а висушені надавали більшу смакоту узварам. До того ж, райські деревця приємно прикрашали сад.
Наш організм діє резонансно до природи, налаштований на споживання протягом року певних харчів, тобто на сезонність їжі. Відповідно до пори року він і зашлаковується: взимку – білковим шлаком, весною – жировим, влітку – вуглеводним, восени – водноелетролітним. Гасло «Яблука – весь рік», я певен, шкідливе. Адже свіжими вони корисні лише до Нового року і тільки окремі сорти можна вживати ще місяць-два, не більше. Зима – не сезон для свіжих яблук. Однак споживання взимку свіжих фруктів у малих дозах потрібна лише для активації захисних сил організму проти хвороб (подібно до вакцини), для підсилення дії ліків. Для очищення травного тракту – як слабке проносне.
Яблучний сік корисніший за будь-які закордонні бальзами, особливо з достигаючих яблук, а найцінніший – свіжий, щойно вичавлений сік білого наливу. Він активно видаляє камені з нирок, жовчного міхура, збільшує чоловічу силу. Споживання ранніх кислих яблук, а взимку яблучного оцту сприяє створенню в шлунку оптимальної кислості, відтак гинуть чужорідні мікроорганізми, котрі паразитують у травних шляхах (не потрібно й піролу).
Яблуко лікує серцево-судинні недуги, хвороби нирок і печінки, порушення обміну речовин, корисне при подагрі і склерозі судин. При запаленні очей прикладають терті яблука, при катарах шлунка вживають яблука зелених сортів. Японці стверджують, що жовто-зелені яблука мають профілактичні властивості проти раку. Таким і є наш білий налив. Отже, треба поспішати споживати найбільше білого наливу для здоров’я і довголіття. Це знали й робили наші предки, а тому мали в кожному садку цей сорт. Раціонально мати на сім інших дерев одне білого наливу.
Забарвлення яблук географічно змінюється від зеленкувато-жовтих – на півночі, до яскраво-червоних – у субтропіках. Природним кольором, який узгоджується з біополем наших людей, є золотавий з рум’янком на сонячному боці. Пахощі яблук теж підзаряджають енергією, освіжають голову, додають сили, активно оздоровлюють. Треба уникати неароматних сортів, хоча вони бувають і дуже гарні. Принагідно треба зазначити, що суцільно червоні плоди на Поліссі вважають другорядними, називають їх «циганками» і неохоче вживають. Як правило, циганки бувають без аромату. Це переважно американські сорти, якими сьогодні захоплюються наука і дачники, не дають користі нашому люду. Вони безперспективні, а наші неперевершені сорти втрачаємо через неповагу до себе.
Райгородок
На північно-східній околиці села є штучне підвищення з назвою Високий городок. Точніше — походження невідоме, однак є кілька версій. За однією з них – це місце поховання мешканців села, що раптово померли від якоїсь страхітливої хвороби. Подібне поховання як наслідок чуми є під Одесою.
Є й інше тлумачення. У 1239 році, як засвідчують літописці, татаро-монголи, перейшовши Десну, по-звірячому закатували тих жителів села, які не встигли сховатись у лісах. Коли монголи відступили, жителі села поховали всіх загиблих в одній могилі, а в пам’ять про односельців насипали високу могилу, як було в ті часи. Третя версія. В історичних документах згадується Райгородок. Цю назву деякі дослідники прив’язують до Березного. Як би там не було, але рослинне оточення, ґрунтові умови, рельєф Березного не відповідають райським місцям. Чого не скажеш про Стольне.
Відомо, що за часів феодалізму сади були місцем відпочинку і розваг, тому кращі з них називались райгородами. З російських історичних джерел відомо, що в Київській Русі князям належало шість садів-райгородів на шляху від Новгород-Сіверського до Маравії. Звідси можна припустити, що один із таких райгородів був у Стольному, яке лежало на колишньому шляху між Новгород-Сіверським і Києвом, між Новгородом-Сіверським і Черніговом, на відстані денного переходу. Сучасний відрізок дороги Березне – Мена прокладений поза історичним шляхом, який не заходив до Березного.
Завершимо розповідь топонімічним екскурсом. Історія знає три різночасні хвилі розселення волинян. Дулібська хвиля охопила басейн верхнього Дністра і доходила до Любеча. Друга – бутанська – захопила місцевості біля Західного і Південного Бугів і просунулась до лінії Конотоп – Ромни – Запоріжжя. Власне, волинська хвиля була найбільшою і докотилась до Слобожанщини і Херсонщини. За неї, можливо, другої, волинські поліщуки принесли на землі колишнього Сосницького повіту свої назви сіл і річок. Нема іншої місцевості в Україні, де назвами так нагадується Волинське Полісся. Закріпились тут назви: Тур’я, Бреч, Переділка, Люта, Вижівка, Стільна, Волинка. Стільна походить, мабуть, від Столина – міста в Білорусі. Можливо, ця назва пов’язана з селом, і має історичні та етнічні зв’язки зі Стольним.
Михайло Курдюк
