Час роздумів над життям. Пишу про те, що знаю, як сприймаю світ, не ховаю в душі нічого. Мій кожний день у турботах і тривозі пливе кудись у небуття – в мені цей вічний плин, цей вир, неспокій і вічна таїна життя. В мені навіки синь Десни, гаї, собори величаві. На мить уявлю Україну, затамую подих – і захлинусь густими краплями журби. Щось відбулось сумне, щось відбувається жахливе
… Земля в руїнах, горять оселі, ріки болю, море сліз. Світ кровоточить… Давно вже приспана свобода, людське життя під зором служб. І голосу не чути – незримі пута на вуста лягли. Все змирилося, мовчить, сподівається, що прийде Месія. Прийде, прийде. І вже не довго чекати доведеться…
Але чи дасть Він ще один шанс нам, якщо сьогодні не станемо самі на стезю очищення душі? Бо вже природа оповита смутком. Дощ перестав, і вітер стих, зів’яв. Небо зблідло у білому тумані. І місто вже не сад, а радже тінь його. І я у ньому голий. Топчуся у багні моралі збоченого часу. Скрізь пастки, підступні лови, світ в цивілізаційній лихоманці, божеволіє в наживі, захлинається в брехні і заздрощах.
Людино, хто ти? Підкорювач космічних просторів, творець високої культури чи істота зі звіриними інстинктами і жорстокістю, що створила смертоносну зброю і вдосконалюєш її для самознищення? Незбагненне диво нової формації?! Клубок стихій. Кипить в тобі вировисько вогню на лезі смерті. Чи маєш силу волі ще піднятися і вибухнути спільним бунтом проти демона зла, який сьогодні знищує тебе духовно і фізично?
Коли стою чи то на березі річки, в якій відзеркалюється голубий безмір неба, чи у вербах зеленого гаю, то відчуваю себе поза межами сучасного світу, що шаленіє від нечуваних технічних новацій, від яких начебто кожен отримує блага, комфортне життя. І що – багато радості? А природа в біді гине, а разом із нею – людська сутність. До технічного прогресу давно ставлюся скептично, маю розчарування. Проте чи можна призупинити подальший розвиток людства? Однозначно – ні! Але чи у всіх наших діяннях Божа воля?
Схоже, якась інша темна сила уперто спрямовує наш інтелект на пагубну стежку. Істина, звичайно, не в мені, але останнім часом передчуття дедалі більше переконують, що це не зовсім той шлях, куди в своїй еволюції нині рухається людина. Не тільки мої передчуття, а й реальність, в якій ми опинилися. Вочевидь, зникне природа – зникнемо й ми, як невід’ємна частинка цього живого організму.
А світ цей так люблю! В душі переливи. Щось діється зі мною чи з природою, бо як повертаюся додому з далеких країв, то видається, що небо низько хилиться наді мною, і в його очах світиться синя сльоза. Коли молюся Богові, то дивлюсь на сонце, коли згадую маму, то уявляю нашу землю – Україну. Вже скільки літ іду, куди не знаю. І допоки? То Божий прояв, Його воля. Долаю крок за кроком у бистрині життя, в душі неспокій, біль і жага пізнання.
Часом кудись біжу і не встигаю, бо день уже по той бік ночі. І знову ранок, сонце. Час біжить миттєво мимо мене. І знову ліс: стою попліч дуба, уподібнююсь йому: мої ноги – то коріння, руки – то гілки, які здіймаю у височінь і дихаю глибоко, отримую енергію життя, коси мої – то сріблясті трави, і голос мій у голосі пташиному, у шелесті листя, у краплях дощу, що падають згори, у звуках грому, у вітрі, що віддалено шумить. І ранок, як завжди, світає золотавий. Тут, серед цього зела, відчуваю, що я є у цьому світі, що життя моє не сон і що народжений від сонця. Тут маю волю. Здається, вже натішився, надихався турботами життя, але ще не натішився ніяк дивом Божої природи.
У лісі, де ранкове осяяння, де золотаві ризи сонця звисають у проміжках дерев, чую, як пробуджуються дерева, птахи, чую їхні втаємничені голоси, втаємничені звуки, шерех листя, тихий гомін вітру, музику неба, що лине з високості, її поліфонію. У кожного деревця, що тягнеться у височінь, рослинки, пташини свій голос, своя пісня, що вливаються в єдиний хор, творять симфонію вічності. Чую, як і моя душа вливається в той спів.
Я не самотній. Тут між сосен берізки юні чекають на мене, шепочуться, вітає глід гострими колючками і ожина гілочками, зустрічаю на осонні хороводи квітів, суниці лісові, запашну материнку, у затінках зелений барвінок. Дивлюся в очі зеленому буйству, торкаюся серцем до кожного листочка, стебельця, до кожної травинки, до кожного сонячного промінчика, що спалахує тут і запалює життя. Бачу, як тремтить кожний листочок, як тече в ньому зелена кров, чую, як розмовляє дерево з деревом, кожний подих пташки і радію її голосу. І вона відчуває мою присутність, моє серце.
Природа – це дар Божий, де все живе в ній існує в суцільній гармонії, в любові одне до одного. Це літопис, книжка вічного буття, в якій кожна сторінка неповторна, хвилююча, як пісня. В ній споконвічна втіха і радість. Радість від усвідомлення, що твоє життя і нескінченна кількість тих життів, що мають з’явитися у цьому земному раї, задуманого Богом, то одна сутність живої природи, то один великий живий організм з іменем Земля, де люди, птахи, дерева, все зелене буйство вкупі, як єдине ціле.
І коли думаю про це, прагну цієї єдності, то більше пізнаю самого себе, Бога в собі, більше усвідомлюю, що не можна жити поза природою, роками не бувати в лісі, не бачити замріяних дерев, не чути втаємниченого гомону пташок, журливого подиху вітру, не можна не дарувати їм тепло своєї душі. Людина врятує себе у цьому невгамовному безглуздому світі від утрати духовності, повної деградації лише тоді, коли повернеться душею до лона природи. Бо тільки у цій спільноті душа буде безборонною і незайманою, думки і мрії чистими, і серце в любові не знатиме втоми.
І коли я зримо зникну, то однак існуватиму у цьому світі. У корінні роду, у генах дітей, у пам’яті людей, дерев, квітів, птахів, серед яких я був, що потім перейде у спадок їхнього продовження. Я існуватиму у тих думках, що залишу в цьому світі, в любові, яка не піддається тлінню, є вічною. Я буду тут завжди серед природи, бо це моя земля, яка сьогодні в біді. Про неї думаю до щему, в тривозі завмираю, молюсь до втоми і надією живу.
Михась Ткач
