Страшенно важка доля сучасного українського письменника. Пиши, жебрай гроші на друк від держави і доброчинців, видавай куцим тиражем для малого кола, тиняйся виставками книг, принижуйся, вмовляй купити, роздавай автографи нікчемам і головне постійно заноси-виноси тяжкенну, але найріднішу макулатуру. І при цьому тримай марку, апломб, йдучи містом і перераховуючи в кишені копійки на каву.
Волочися на всі розумні імпрези і слухай несенітниці та дурниці від завжди всім захопленої тусовки, яка сама ні на що нездала.
Трагічна доля, що межує з параноєю та суїцидом. Невизнана геніальність — страшніша за цианід. Це все одно, якби фермер, котрий виростив бичка, зарізав і продав його, ще й потім йшов до того, хто купив м‘ясо, варити їм їжу. А потім пуцував тарелі, вичищав за ними вбиральню, вивозив гній і мив сраки.
Тяжка доля сучасного українського письменника. Каторга, ізоляція, божевілля і вигнання в одній пляшці з під дешевої горілки.
Але пера скриплять чим дужче, антрамент лягає на папір, як мазки Моне на болото ліліями. І лише віра, що, може, хоч після смерти вшанують — гріє душу тривожними ночами. Коли в приступі нарцисизму згадуєш де вулиця Василя Кожелянка. Але до смерти ще треба дожити. А за що?
Боже, яка ж важкенна доля нинішнього письменника. Який розрив між шедевральним і буденним. Ні гонорарів, ні дорогих жінок, ні пиятик, ні дебошів, ні Парижів, ні Нью-Йорків… Ні фото на глянцах, ні інтерв’ю, ні шампанського «Крістал».
Це ще болючіше, ніж трагедія неординарного Буми, в порожній виставковій залі наодинці з інсталяціями. Де неприкінчена пляшка не останній штрих, фрагмент та аргумент…
Сергій Сулима