І тоді він написав. Господи, як давно це було; ще зовсім маленькими були ці каштани біля входу в кафе, тихе затишне кафе, де плакала в руках сивого повного цигана крихітна старовинна скрипка, самотньо перешіптувалися закохані парочки, моторно снував між столиками молодий бородатий кельнер з білозубою посмішкою, і стояв тонкий дух трохи припаленої кави;
ще п’янило вранці свіже повітря, ще легко вставалось з прохолодного ліжка, ще посміхалися очі відчайдушно красивим жінкам, і нечутною музикою була сповнена природа;
але все вже кимось навіщось було зумовлено, і вже товпилися у байдужій черзі роки, і попереду був сумний спогад про їх першу зустріч в осінньому парку, коли вона жартівливо мовила: «ось бачите, нам по дорозі», а по дорозі було-то всього двісті метрів; і попереду був спогад про їх останню зустріч в цьому маленьком кафе, де плакала скрипка, сяяв усмішкою бородатий кельнер, і парував тонкий дух припаленного кави;
і обоє вони розуміли, що час закінчувати гру, і чекали чогось, чого, напевно, не буває, і вона простягла якийсь клаптик паперу і попросила написати що-небудь на згадку, а він дивився на цей листок, пробуючи згадати щось веселе, безтурботне, і раптом сплив рядок простенької пісеньки, і ще не знаючи, що довго-довго, багато років не зможе позбавитися від цього рядка, він написав «Мадам, уже падає листя».
Дощ
Він зайшов у телефонну будку, причинив двері і, не дивлячись на диск, набрав навмання сім цифр.
— Так. Я слухаю. Що ж Ви мовчите? Я слухаю.
— Добрий вечір.
— Здрастуйте. Хто Ви?
— Вибачтете, заради бога. Не кладіть трубку. Я Вам все поясню. Розумієте, мені погано.
— Розумію.
— Та як Ви можете зрозуміти? Вибачте, будь ласка, не гнівайтеся. Ми розмовляємо вперше в житті. Я не знав і зараз не знаю Вашого телефону. Просто набрав сім перших-ліпших цифр.
— Цікаво.
— Дуже. Я Вас розбудив?
— Ні. Я дивилася телевізор.
— Ви зараз одна?
— Так.
— А взагалі?
— І взагалі.
— Дивно. У Вас такий красивий голос.
— Я й сама дуже красива.
— Не обманюєте?
— Ні.
— Що ж Ви одна?
— Я не одна. Телевізор ось, телефон. Ви на іншому кінці дроту. Цікаво, далеко це?
— Не знаю. Може, поруч, може, на іншому кінці міста.
— Так що з Вами?
— Довго пояснювати. Погано мені, розумієте?
— Я все розумію. Шкода, не можу допомогти.
— Ну чому? Мені вже легше.
— Так просто?
— У світі все просто. Говоріть же що-небудь.
— Навіть не знаю, що? Хочете, почитаю вірші?
— Хочу. Будь-які вірші.
— «У лісі, ой у темному…»
— Чудово.
— «Де ходить хитрий лис…»
— Далі, будь ласка.
— «Росла собі ялинонька…»
— Унікальні вірші.
— «І зайчик з нею ріс».
— З дитинства не чув кращих віршів. Скільки Вам років? Даруйте, коли Ви народилися?
— Давно.
— В цьому столітті?
— Ні. До нашої ери. Адже й правда, я якась нетеперішня.
— А я нетутешній. З іншої Галактики.
— І як Вам на Землі?
— А як Вам в нашому столітті?
— Смішний Ви.
— Смішний. І мені так весело. Хочете, вовком завию?
— Я хочу Вас бачити.
У трубці запищали короткі гудки. Немов прокинувшись, він дивився на холодний безсловесний телефон, а вогкий вітер хльоскав по склу телефонної будки.
Петро Антоненко,
з книги «Вечірнє танго» (2023)
