Ексклюзивна хвиля

Творчість і доля Бориса Буєвського

Бельгійський українець чи український бельгієць? Автор десяти симфоній і вічного шлягера «На долині туман» Борис Буєвський відзначає сьогодні його славні 87 літ! Завдяки «гуманній» радянській владі, пройшов тернистий шлях, з якого не звертав ніколи! Радянська влада заблокувалавсю творчу роботу композитора. Це спричинило страшний емоційний удар творчій, талановитій людині. Бумерангом вдарило по здоров’ї композитора — за короткий час став інвалідом першої групи по зору. А 1989 року втратив зір.

Лікувався за кордоном. У 1992-му, після вдалої офтальмологічної операції у Віденській університетській клініці повернувся до Києва, але через рік виїхав до Бельгії на постійне проживання зі словами: «Хочу, щоб мої твори виконувались ще за мого життя…»

Не зміг зрадити рідного і прийняти громадянство іншої країни, а принципово залишився українцем. У його творчості відчувається постійний біль, туга за Батьківщиною…

Cправжнім центром розвитку музичної культури України в радянські часи був Будинок творчості композиторів «Ворзель», розташований у прикиївській лісовій зоні Кичеєво, де на 11 гектарах лісового масиву збудували 21 будинок (дво–трикімнатні з усіма побутовими зручностями) на відстані 150–200 метрів один від одного (щоб не долинала музика). «Ворзель» функціонував на відрахування з виконаних композиторських творів. Кожна будівля мала рояль. Був і пансіонат з кімнатами для співавторів — поетів, вокалістів, артистів, режисерів. Там збиралася національна аура, писали і творили пісенні шедеври Костянтин Данькевич, Григорій і Платон Майбороди, Андрій Штогаренко, Олександр Білаш, Ігор Шамо…

Ніхто не ставив собі за мету перелічити всі шлягери, написані там, за які більше ніж півсотні композиторів отримали звання народних артистів СРСР і УРСР. У високосному лютому 1964 року в кичеєвському лісі Олександр Білаш разом з Дмитром Павличком написали «Два кольори», а через рік на мистецькій вечірці ворзельських кумирів автор музики вічної пісні «Рідна мати моя» Платон Майборода жартома сказав Борису Буєвському: «Ну, що ти пишеш свої симфонії? Ти спробуй пісню написати! Це набагато складніше!»

Майборода пожартував, але симфоніст усерйоз прийняв виклик. І надзвичайно швидко створив пісню на вірш Василя Діденка «На долині туман», яка відразу отримала популярність серед українців усього світу, стала народною.

Борис Буєвський — композитор–шестидесятник був складною людиною, як у житті, так і в творчості. Мав дуже широкий погляд на світ, дуже широкий, але жорсткий щодо музичної творчості. Поняття компромісів для нього не існували. І це дуже заважало йому. Про все, що думав, відкрито говорив у очі. Не всім це подобалося. Багатьом незрозумілий, адже його не можна було загнати в якійсь рамки чи заборони. Він ще в 1960–их зрозумів, що найбільший ворог українського народу — бузувірська радянська влада.

Після якогось чергового 1 травня чи 7 листопада в Спілку композиторів надійшов лист: «На празднованіі Баріс Буєвскій топтал нагамі красноє знамя. Прімітє мєри»… Прийняли: заборонили виконання творів. Навіть сина –школяра Тараса не залишили в спокої — виключили з жовтенят. Його друга симфонія несла в собі критику радянського тоталітаризму, де у фіналі оркестр виконує дуже звучний і цікавий марш і вгадується рух військових колон. А на завершенні музиканти продовжують «грати», але звуку не чути. Тому й не дивно, що творчість композитора (який написав 10 симфоній і пісню–шлягер, яка облетіла світ) мало знана і мало досліджена. Індивідуальність Буєвського та його творів неповторна, як композитора і як особистість його ні з ким не можна порівняти.

«На долинi туман, На долинi туман упав…»

Становлення та утвердження Бориса Буєвського відбулося у столиці. 1961 року його прийняли у Спілку композиторів УРСР. Спочатку була пісенна творчість, характерною ознакою якої є органічна єдність тексту, музики і виконання. Борис Миколайович шукав поетів, близьких йому за духом. Саме таким був уродженець запорізького Гуляйполя Василь Діденко, якого майже ніде не друкували, тому ледь зводив кінці з кінцями в життєвих негараздах. Незвичність талановитого поета була в тому, що він рідко записував вірші, все тримав у голові. Пам’ять мав феноменальну, адже міг, при потребі, прочитати їх відразу сотнями чи записати на папері.

Любив Василь мандрувати Україною. Заходив в районні газети, залишав там для друку два–три десятки віршів. Йому інколи платили наперед. І він йшов собі далі. Ось так, доки Діденко мандрував, Борис Буєвський написав на його вірш «На долині туман» пісню, першим виконавцем якої був Микола Кондратюк. Василь про це дізнався багато пізніше, хтось із знайомих сказав, що його пісню надрукував журнал «Україна». Ось тоді, нарешті, поет отримав свої кровні, чесно зароблені великі гроші за пісню, яка вже звучала звідусіль і її вважали народною. І в Канаді, і в Австралії, на Сахаліні і в його рідному Гуляйполі (від чого новоспечений поет тішився якнайбільше) співали:

На долинi туман,
На долинi туман упав.
Мак червоний в росi,
Мак червоний в росi скупав.

Проза життя пройшлася чорною смугою в його поетичній долі. Літаючи в хмарах, у небесах творив, пишучи при свічці (!?). Не мав, бідолашний, навіть грошей на оплату за електроенергію.

Одного виконання «На долині туман» Миколою Кондратюком на «Галубом аганькє» 1 травня 1965 року було достатньо, щоб пісня полетіла у світи, щоб ніколи вже не приземлятися. «Переважну більшість моїх пісень було записано на Укррадіо Миколою Кондратюком, співаком з потужним і красивим баритоном, для якого вокальні й технічні труднощі не створювали турбот. Свого часу він стажувався протягом трьох років в Італії, у знаменитому Міланському оперному театрі La Scala, — згадував Борис Буєвський. — Видатні вокалісти Бела Руденко і Юрій Гуляєв, що стали солістами московського Великого театру, також доклали своїх зусиль до інтерпретації моїх пісень. Якось, коли Бела Руденко була ще солісткою Київської опери, вона звернулась до музичної редакції радіо з проханням зробити мені спеціальне замовлення на створення для неї ліричної естрадної пісні. Така незвичайна пропозиція була сюрпризом для працівників радіо (для мене також), бо сучасна естрада в сполученні з віртуозною колоратурою становить комбінацію надоригінальну і досить ризиковану. Одначе, розраховуючи на видатний технічний професіоналізм Оперної Діви, я вийшов із цієї надзвичайної ситуації без втрат (пісня «Синя ніч за Дніпром» на вірш Тамари Коломієць). Про несподівану долю іншої пісні мені розповідали, що вона зробилася ліричним Гімном в протестантських сектах України і сотні молодих людей одружилися під звуки цієї пісні («І краплині впасти я не дам на тебе» чи «Засвітились далі, росами умиті»)».

1965 року на екрани кінотеатрів вийшов художній фільм «Місяць травень», популярності якому надала пісня «Кохання моє неприховане», яку Борис Буєвський написав на слова Валентини Малишко. Співала її Діана Петриненко.

Кохання моє неприховане,
Я до тебе навіки прикована
Не чиїмись руками сильними,
А твоїми очима синіми.

«Буєвський приїжджав до мене в Івано–Франківськ, я його познайомив з дівчатами ансамблю «Росинка» Христини Михайлюк. Відпочивав він цілий місяць у Микуличині. Аби не нудьгував, йому навіть привезли у село піаніно. Бориса зваблювала і надихала природа нашого гуцульського краю, його тягнуло в гори, — згадував поет–пісняр Степан Пушик. — Нашу з Борисом пісню «Карпатська ніч» співав Юрій Гуляєв».

Радянська влада заборонила всю творчість композитора. Від емоційного удару він став інвалідом першої групи по зору. 1975 рік став переломним у творчості Бориса Буєвського: відступивши від пісенного жанру, починає писати симфонії. Для композитора це був духовний злет вищого ґатунку. Основними рисами цих творів стала патріотична наснага, основана на національному ґрунті: щирість, правдивість, ритмічна енергетика, загальний емоційний тонус. «Смисловою основою симфонічної творчості стала одна із вічних тем у світовому мистецтві: протистояння добра і зла», — так відзначає цю свою творчу роботу сам композитор. Ідейні мотиви творчості композитора ніколи не живилися ідеологічними засадами, вони — на підґрунті української пісенної народної творчості, українського мелосу.

У нього було багато друзів не композиторського, а письменницького цеху — Микола Вінграновський, Григір Тютюнник, Тамара Коломієць, Кость Дрок, Ганна Чубач, Василь Діденко. Однак найбільше приятелював з Миколою Лукашем, якого називав своїм духовним батьком. Плідним результатом їх творчої дружби є цикл романсів «Вітру журба». Композитор в одному з листів пише: «Ці романси на вірші Поля Верлена написано завдяки Миколі Лукашеві, який, перебуваючи в Будинку творчості композиторів, робив свої геніальні переклади, а я приходив до нього на дачу, брав щойно перекладений вірш і цього ж дня писав романс. Наступного ранку я приходив до нього знову, забирав новонароджений переклад і писав наступний романс». З великими муками ці твори були записані на українському радіо у виконанні співачки Лариси Остапенко і стали надбанням української музичної культури України.

Коли судили Івана Дзюбу, письменник–перекладач Микола Лукаш написав листа до КДБ: «В Івана Дзюби мала дитина і молода дружина. Якщо вам обов’язково треба когось судити, то судіть мене, бо я сповідую все те, що і Дзюба, і підтримую його…». Лукаша не засудили, але із Спілки письменників виключили, а пізніше і з цього світу звели, у чому переконаний композитор. А для Бориса Буєвського наслідком цієї дружби стала негласна заборона на його музичні твори. Їх знімали з репертуару, пісні перестали виконувати в концертних залах, на радіо, телебаченні. Навіть прем’єрну виставу балету «Устим Кармелюк» відмінили уже після генеральної репетиції. Усі творіння Бориса Буєвського радянська українська верхівка вважала націоналістичними і такими, що несли загрозу «существующему строю».

Митець з сумом згадує той час: «…Збірочку на вірші Миколи Вінграновського з моєю музикою «Ластівка нашої хати», що ми склали спрощеною, наївною мовою спеціально для наших найменших українських діток, було фактично знищено. Ні слуху, ні духу від неї не залишилося. Замовчали, затоптали, хоч ця збірка і була видрукувана «Музичною Україною» накладом 5000 примірників, я не певен, що в моїй хаті залишився бодай один її примірник, бо викрадали з цієї хати і ноти, і документи, і готові до здійснення проекти майбутніх творів, і листи, і фотографії…»

Михайло Маслій

1 Коментар

  1. Євген

    Страшні часи ,але більшість населення нічого не знала ,а, може і знати не хотіла .

Залишити коментар до Євген Скасувати коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *