Ексклюзивна хвиля

Вічний райський Спокій для Мандрівничого

І знову вечірній дзвінок, від звуку якого стають ватними ноги. І чужий причавлений голос рідної людини, і звістка обухом: «Нема вже Олеся… Відмучився…». Довгі роки він боровся з непоступливою для медицини недугою. Затято, люто, ціпко боронив кожну п’ядь тіла, духу, мислі. Торік на його День, 20 вересня, я ще привітав його телефоном. Встиг сказати кілька слів, почув на тому кінці його тихе «Отаке…». А далі голос доньки: «Олесь Васильович дуже втомився…»

Він увібрав потужний безмір суто київського, суто українського мистецького світу. Народився у тій місцині, київському «латинському кварталі», кожні закутки якої ще пам’ятали голоси будителів українства, славетних професорів Володимирового університету, «громадівців». У домі по сусідству з особняком Михайла Грушевського. Навіки зберіг у пам’яті дитячий зліпок образу удови академіка, її поставу, лагідний голос. І крашанки з її рук голодного Великодня 1946-го.

І той гидавий вандалізм, який влада вчинила з багатющою книгозбірнею Грушевського, коли не стало господині дому. Деякі ноціненні книжки, з дарчими написами визначних українських письменників, учених, митців, дещо із того скарбу, що купою валявся у дровітні осиротілої садиби, яку комунальники одразу перетворили на багатоквартирний житловий вулик, Олесь із братом перетягли додому.

Але першої ж ночі до них у кваритру вломилися цербери, влаштували трус і вилучили крамолу, погрожуючи і матері, і дітям гемонськими карами. Не звернули увагу на кілька книжок Енциклопедії Брокгауза. Отак вона і зберігалася десятиліттями в домашній книгозбірні Олеся Доріченка, аж поки комунальний житловий вулик з Незалежністю України не повернувся до його справжнього господаря, Михайла Грушевського, — його меморіальним музеєм. Отоді Олесь Доріченко шокував музейників даром надзвичайним: врятованими книжками з господи Михайла Сергійовича.

Олесь Доріченко — неполічЕнних граней Митець.
Славетний танцювальник, який іще з Григорієм Верьовкою та його легендарним хором обмандрував світи. Самобутній поет-шістдесятник, чиї твори, без перебільшення продовжили сьогочасне життя літературної школи неокласиків. Мистецтвознавець, який, зокрема, відкрив для України школу знаменитого художника монументаліста Давида Сікейроса, бо зустрічався з ним у його мексиканській робітні. Музикознавець, Меломан, бо такої кількості грамплатівок із записами класичної музики і світових зірок опери навряд чи знайдете ще десь у столиці. І нарешті — дивовижний художник, мистець соковитої, суто доріченківської життєсяйної барви, яку не сплутати із жодною іншою. У цих полотнах — його позія, його мистецтвознавство, його музичні смаки. Власне — він сам у солодку мить творення.

Ми багато літ дружили.
Але я знав його набагато раніше, ще зі студентства, — його вірші, які ходили у списках, разом з поезіями Симоненка, Ліни і Холодного. Щаслива доля подарувала мені велику скарбівню – познайомитися і заприязнитися з ним. І цей дар — непроминущий, навіть тепер, коли його прах ліг у рідну київську землю.

Сяють життям його картини (одну з них він приніс як подарунок на наше новосілля), дихають його мудрі поетичні книжки, альбоми його полотен з теплими посвятами: «Дорогому моєму співавторові…»

Перечитую цей автограф і мимоволі усміхаюся. Колись Олесь Васильович згадував, як Сікейрос на прощання дав йому пульверизатор з фарбою і, підморгнувши, запропонував: «Залиште і ви свій слід на моєму новому муралі». І коли Олесь благоговійно бризнув трохи з балончика червоної барви, засміявся: «Тепер і ви мій співавтор».

Одну з останніх прижиттєвих книжок — збірку поезій, літературно-мистецьких есеїв, нарисів, Олесь Доріченко назвав «Солодка неволя творчості». Я мав щастя бути її редактором, і прочитавши рукопис, зателефонував Олесю Васильовичу, щоб висловити своє захоплення. «Та це таке, — почув шелест його голосу. — Головне ще тільки задумується»…

У нарисі про нього, який він увів до цієї книжки як переднє слово, я назвав його Мандрівничим. http://grinchenko-inform.kubg.edu.ua/mandrivnychyj/… Певен: душа його і тепер не втішиться Вічним райським Спокоєм, а мандруватиме, шукаючи красу, там де Життя Безкінечне. А тут він був і залишиться вічною мистецькою славою. Любого йому Києва і до останнього земного подиху рідної України.

Валерій Ясиновський

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.