Ексклюзивна хвиля

Як ми колись щедрували

А був же час, коли щедрувати заборонялося! Та й колядувати, меланкувати. Все заборонялося! А ми, групка студентів-журналістів і філологів Київського університету, щедрували. Розучували старовинні колядки, щедрівки, брали в університетському клубі народні костюми напрокат та й ходили вітати своїх викладачів, а здебільшого – письменників, режисерів, акторів напередодні нового року.

Вони чекали нас, для них ми були ковтком свіжого повітря. «Добрий вечір тобі, пане господарю!», — входили ми в їхні домівки з крамольною на той час щедрівкою. Тільки замість слів «Син божий народився» співали «Рік новий народився». Бо за «сина божого» могли б усі вилетіти з університету.

… Йшов 1981-й рік. Період глибокого застою. Ми, веселим різнобарвним вертепом, прямуємо Хрещатиком і співаємо українських колядок. Несемо зірку, ведемо «козу», міхоноша несе мішок з наколядованим. Усе в нас, як годиться. Міліціонери зупиняють нашу «агітбригаду» і пояснюють, що тут не можна співати, що ми «порушуємо спокій громадян…»

І якісь дядьки в цивільному до нас чіпляються. Організатор нашого фольклорного колективу Олександр Заєць (студент на пару курсів старший), бере на себе міліціонерів і дядьків, пояснює їм про нашу високу місію. Та все ж ми змушені передислокуватися на задвірки Хрещатика, і дворами пробираємося до Дмитра Павличка.

Він нас вже чекає, запрошував, щоб обов’язково завітали. У нього гості з Канади, які привезли йому наклад свіжовиданої збірки його віршів «Таємниця твого обличчя» (виданої в Канаді). Стосик свіжих пахучих книжечок у глянцевих обкладинках, з автографом самого Павличка, вже чекає нас. Кожному — по збірці на пам’ять. Канадські українці у захваті від нас, наших щедрівок, наших голосів і вистави про хитру козу. Вони навіть не вірили, що в совєцькій Україні це ще збереглося, і що в самій столиці!

Така от замальовка пригадалася. І фото є на згадку.
І Драч Іван нас чекав щороку. Його дружина завбачливо і дбайливо готувала купу різних канапок, щоб студенти «перекусили», адже розуміли, скільки ми за день і вечір оббігали. Сам Іван Драч не цурався із нами, студентами-щедрувальниками, і чарчину випити. Тож ми залишали щедрування у Драча «на закуску».

Пам’ятаю, що співали ми навіть самій Ніні Матвієнко, а вона вплітала свій неповторний голос у наші, засвідчуючи своє знання давніх щедрівок.

«Ой, сивая та і зозуленька.
Щедрий вечір, добрий вечір,
Добрим людям на здоров’я!
Усі сади та і облітала,
Щедрий вечір, добрий вечір,
Добрим людям на здоров’я! …»

Минуло багато років, і трапилися нагоди пригадати ті наші сміливі щедрування і з Дмитром Павличком, і з Іваном Драчем. Приємно те, що й вони пам’ятали студентів-щедрувальників, незважаючи на те, що і їм через нас теж «діставалося». Такі були часи…

Більшості з письменників, поетів вже давно немає в живих. Чорно-білі фотографії зберігають пам’ять про наші гостини і в Михайла Стельмаха, і в Миколи Бажана, в Сергія Плачинди, в кінорежисерів, акторів, які були творчою елітою, які підтримували народні традиції, незважаючи на утиски і заборони.

Ці чорно-білі фото мені безмежно дорогі і тому, що скрізь на них ми поруч з моїм Ігорем…

І хоча в мене сопрано, а в нього був бас, і за розкладом голосів ми повинні були знаходитися по різні боки вертепу, ми все одно опинялися поруч. Ми ще зі вступних іспитів закохані і не можемо ні хвилини одне без одного. З першого курсу, зустрівши разом 1980-й, ми зустріли ще 35 нових років. А тепер тільки спогади…

Зінаїда Куценко

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.