– Куди нас ці води несуть?
– До суті.
– А де вона, суть?
– На березі вічності, друже,
де наша продовжиться путь.
– Чи скоро той берег?
– Авжеж.
– Цікаво, який він?
– Без меж.
– А суть його можна збагнути?
– Ступивши на нього, збагнеш…
(Анатолій Кичинський. Сотворіння цвіту. Київ. 2020)
Спочатку трохи Дж.Файлза: «[поезія] найменш піддається експлуатації і тиранії»; “[…] більш, ніж будь-яке інше мистецтво – поезія залишається душею нації, таємницею її неповторності, її святая святих”; “Поети по суті своїй захисники порядку і смислу”; “[…] наші поети – остання наша армія захисників”; “Плекайте поетів; здавалось, великих безкрилих гагарок багато, аж поки не загинула остання”.
Все це з «Арістоса».
І тепер Анатолій Кичинський. Поет, якому нині ювілей (75!). Не чекайте від нього більше. Але і не нехтуйте його словом. Бо він в шерезі ар’єргарду захисників, які в будь-яку мить стають їхнім авангардом…
Євген Баран
