«Биті горшки» довкола Гончара

Із заміток провінційного читача… Кіно, література формують образи, які корегують реальність. Так ми, кому за 50, пам’ятаємо, як совєтське кіно і совєтська література формували образ українця, як зрадника, такого собі хитруватого хохла, інколи придурошного…

Тому, критикуючи сьогодні Олеся Гончара, чим з непереборним завзяттям займається Андрій Кокотюха (певно, вже поборовши ще одного свого антисимпатика Джойса), маємо пам’ятати, що виведений Гончарем образ Хоми Хаєцького ламав совєтський образ українця, показував його нормальним.

У книзі про Рейгана автор Марк Еліот пише: євреї — власники кінокомпаній Америки формували образ євреїв, як інтелектуалів, чорних — як слуг, або тугодумів, а католиків — як священників. Власне, щодо євреїв такий образ зберігся в масовій культурі і сьогодні, а все, що подається інакше — затавровано як антисемітизм. Хоча насправді євреї, як і кожен народ, мають своїх і дурнів, і негідників, і зрадників…

Але висновок не про євреїв, а про українців: нам також треба формувати свій образ українців. Тим паче, що його й без кіно та літератури сьогодні формують ЗСУ. Зайве наголошувати, що це образ воїнів- козаків, насьогодні найсильніших у Європі.

Василь Чепурний

P.S.
Чим О. Гончар, як радянський письменник, відрізняється від П. Загребельного? Абсолютно нічим, окрім власного стилю. Як на мене, Загребельний куди запопадливіший перед російщиною, ніж Гончар. Це був би нонсенс, якби хтось із українських письменників радянського періоду зображував українців зрадниками, тупими хохлами. Теперішні автори без сторонніх спонукань часто формують негативний образ і України, і маленького українця, але то так ніби й треба. Взагалі хаяти радянську прозу немає сенсу так само, як і хвалити її, бо писано було все кріпаками, коли винести за дужки прозу 20-х, З. Тулуб та Григора Тютюнника.

Володимир Ворона

Недавно перечитував “Євпраксію” Загребельного і Ваша характеристика його геть несправедлива…

Василь Чепурний

А ви перечитайте “Диво” (сюжетна лінія професора Отави), “Я, Богдан” (фінал), “Європа 45” (не переписаний варіант, а первинний). Це тільки те, що мені в пам’ять врізалось, що читав і чимось запам’яталося. А так у нього багато інших творів, у яких куди більше, ніж у О. Гончара, рівняння на “білокам’яну”. Я його за це не засуджую, а просто констатую факт, бо чудово розумію, в який час те все писалося.
Не могла людина, що потрапила в систему і стала її частиною, як Загребельний, Гончар, Олійник, Малик і т. п., думати й писати інакше. Це не В. Стус, який сидів по тюрмах, чи Григір Тютюнник, який в системі був наполовину чужим, т. зв. “безідейним”.
Це ж ми лише твори можемо почитати, а якби були доступними виступи Гончара чи Загребельного на загальних зборах (чи пленумах, чи як його там?) НСПУ – нам би таке відкрилося…
Радянсько-російсько-комуністична система — штука страшна, НСДАП до неї, як до Місяця рачки було. Радянська література мала один-єдиний великий плюс – вона була професійною, а не любительською, як у нас тепер: в тому сенсі, що в книгах не траплялося граматичних помилок, а твори в своїй тотальній більшості мали довершену форму, хоча щодо останнього, то, звісно, траплялися й поодинокі неприємні винятки. Але вона ніколи не виходила (бо їй ніхто не дозволив би) за встановлені ідеологічні рамки. Тому ми маємо тепер хіба що милуватися формою, але не змістом тоді написаного.

Володимир Ворона

Гончар показав радянського українця.

Андрій Кокотюха

А мав – антирадянського?

Василь Чепурний

Давно сповідую ту думку, що в оцінці Особистости не варто користатися лиш двома фарбами: або чорне, або біле. Так робили більшовики. Є низка напівтонів, із чого й складається доля. Так, я теж не можу читати сьогодні не лише «Прапоронсців», а й «Собор». Але не вважаю, що Гончара слід нині аж так активно ганьбити (для цього більше певне підходить Стельмах із його звироднілими образами куркулів і визволянням сільських нероб- голодранців).
У нашому сучліті є на що спрямовувати важніші стріли нетерпимости. І ще. Як учений, дотримуюся думки, що не можна оцінювати особистість лише з позицій нинішньої доби, не накладаючи контекст епохи і обставин, за яких ця особистість творила. Тому тут поділяю думку друга Василя про “червоного”. Земляки, не варто чубитися, шукаймо істину розважливо.

Микола Тимошик

Все буде значно простіше, якщо Гончара, включно з «Собором», залишити в тій епосі, в якій він жив і працював. І нехай вчені вивчають по ньому класичні зразки соцреалізму, партійної організації і партійної літератури. Вулиці на його честь та бібліотеки – як не мене, перебір, але водночас той компроміс, до якого я готовий. Назва вулиці от точно не спонукає читати написану автором пафосну пропагандистську каламуть.

Андрій Кокотюха

Самі за себе багато скажуть щоденники письменників, як приміром, Довженка. А щодо образів євреїв, то тут є дуже яскравий єврейський гумор. Вони все ж таки дуже розумні, коли так підсміюються з себе. І, зауважте, самі. Чи ні?

Лідія Петренко

Щоденники Гончара публікувалися, і дійсно цікаві, а ось щоденники Загребельного, схоже, згоріли…

Василь Чепурний