У День журналіста я востаннє був на засіданні дрогобицького осередку Національної спілки журналістів. Мало бути щось схоже на святкову зустріч до Дня журналіста. Але все пішло дивним маршрутом. Після коротких вітань голова осередку Степан Яким зачитав звернення, в якому нас закликали засудити поета Юрія Іздрика. Засудити як “ворожий елемент” і підтримати ініціативу щодо позбавлення його Шевченківської премії. Причина? Бо в його віршах є матюки.
Серйозно. Вірші — з матюками. Це, виявляється, достатньо, щоб виносити на обговорення питання про “ворожість”. Голова осередку обурився, що лауреат такої поважної премії дозволяє собі таке. І запропонував всім присутнім підтримати звернення.
З усієї зали лише я і Леонід Гольберг були проти. І далі я покинув засідання. У мене було відчуття, ніби я потрапив у театр абсурду. Такий собі 1937-й, тільки без шинелей. Влаштували судилище над поетом за те, що його творчість не вкладається в рамки чийогось “естетичного смаку”.
Після цього вирішив для себе остаточно: я більше не член цього осередку. Не хочу бути частиною структури, яка на повному серйозі ставить питання “чи можна вживати слово на букву х у поезії”, і на підставі цього намагається скасувати людину.
Мені ближчий живий, чесний, іноді різкий текст, ніж оця застигла “правильність” з претензією на моральний авторитет. Не хочу мати нічого спільного з тим, що там сьогодні відбувалося. А ще – з прикиданням, що все це нормально.
Андрій Юркевич
P.S.
В мене пропозиція: пана Якима посадити в совковий УАЗик і на пристойній швидкості проїхатись, скажімо, вулицею Володимира Великого, так просто-просто і з увімкненим диктофоном. Якщо найбільш лайливим словом буде трясця, то дати йому титул почесного громадянина Дрогобича, якщо ж будуть слова з лексикону Іздрика, то присудити йому щоденне годинне читання творів Подерв’янського просто перед ратушею.
Ігор Пілько
