Книга Леоніда Ісаченка “Гонитва на виживання” (видавництво «Апріорі») дуже легко читається, але тим не менше підіймає важливі питання. У мене викликала бурю емоцій – як позитивних, так і негативних. Не буду спойлерити. Спочатку я раділа, що двоє, вже немолодих людей, знайшли своє щастя, милувалася тією ідилією почуттів між ними.
Потім опис початку війни перевернув мою душу, ніби повернув у те злощасне 24 лютого 2022 року. І тут, справді, війна розкрила справжні обличчя людей, вивернула душу навиворіт. Мене прямо переповнювали емоції. Як двоє, здавалося, рідних людей можуть за одну мить стати чужими? Як двоє людей живуть 6 щасливих років разом і нічого не знають одне про одного?
Відповіді на ці питання я так і не знайшла.
Взагалі, твір дуже сподобався. Образи та події прописані реалістично, глибоко, емоційно, я ніби з ними проживала кожну хвилину життя. Також звернула увагу на мову – українська мелодійна багатогранна заворожуюча.
Роман спонукає задуматися над важливими життєвими питаннями: стосунки у родині, відносини людей у соціумі, кохання, боротьба добра і зла.
“…абсолютно всьому – живому й неживому, духовному й матеріальному – відведено час. Але скільки його відведено – ми не знаємо. І тому ні про що не треба жалкувати. Мусимо навчитись легко і вільно відпускати від себе все, що було доти дорогим і рідним.”
“Все наше колишнє життя в одну мить забрала війна. Але нас уберегла з якогось дива… Ми вижили, і це тепер найважливіше!”
“Не ми для Неба, а Небо для нас! Частіше здіймаймо голову і радіймо лагідним хмаркам, зоряному мереживу, громовиці, щедрому дощу і колючій хуртовині. Ото і є справжнє, якщо вмієш бачити і відчувати.”
Людмила Стадніченко
«ПроКниги. Що почитати?»
