«Час розкидати каміння й час збирати каміння, час обнімати й час уникати обіймів. Час кохати й час ненавидіти…» (Екклезiяст) Час нині суворий і скупий на хороші слова. Але я говоритиму, бо коли сказати про Людину, як не в її ювілейні дні!? Михайлові Поплавському — 75! Коли вона й сама мимоволі оглядається і аналізує пережите і прожите, посіяне і зібране.
Тож, без зайвої компліментарності, а з розумінням того, що є таки що сказати, пишу ці рядки. Пишу не озираючись на можливі іронічні коменти та в’їдливі випади, на які сьогодні такий щедрий український люд. Але ж не тільки однією ненавистю живе людина? Отож, сьогодні тільки про хороше…
Я належу до тих, хто схильний розглядати ситуацію в українській культурі на зламі двох наших століть як “Епоху Поплавського”. І ось чому. Це надзвичайно тяжкий і складний для української культури час, коли на зміну романтизму дев’яностих з його щирими і мелодійними піснями, прийшов час цинічних і прагматичних двотисячних, коли українська культура методично витіснялася з інформаційного простору. Або для її презентації потрібні були чималі кошти і ресурси.
Я впевнений, що українська пісенна культура в своїй найкращій, традиційній формі протрималася в ефірі в останні два десятиліття саме завдяки Михайлу Поплавському. Його циклові мистецькі проекти “Українська пісня року”, “Шевченківські свята” та “День Матері”, а також дитячий проект “Крок до зірок” — це найкраще, що бачив український масовий глядач в ефірі за останні два десятиліття. Можливо, хтось і не повірить мені на слово, але я маю цю інформацію від керівників деяких телеканалів – усі його телевізійні шоу мали надзвичайно високі рейтинги перегяду. Їх завжди відрізняла бездоганна якість картинки і головне – якісне наповнення справжнім українським контентом. У кадрі була присутня яскрава українська сценічна атрибутика. А ще хороші артисти, які співали українською – не заради кон’юнктури, а за покликом душі.
У яких ще програмах ми востаннє бачили на яскравій сцені наших чудових метрів – Дмитра Гнатюка, Віталія Білоножка, Віктора Шпортька, Івана Поповича, Аллу Кудлай? Це були проекти Полавського! А чого вартий “Пісенний марафон”, який занесений в Книгу рекордів Гінеса, котрий кілька діб транслювався в прямому ефірі одного з наших телеканалів!
Так, усю цю титанічну роботу забезпечував прекрасний колектив творчих однодумців Поплавського – режисерів, балетмейстерів, телевізійників, адміністраторів і врешті самих студентів багатьох творчих факультетів Університету Культури, який очолював Співаючий Ректор. Але ж ідейним натхненником і мотором завжди виступав він сам.
Я мав честь знати особисто цих суперталановитих людей з його команди, які завжди були готові допомогти в моїх творчих проектах і проектах моїх колег. Я буду вдячний їм до кінця своїх днів, бо таке гріх забувати…
Пам’ятаю факт мого знайомства із самим Михайлом Поплавським. Це було якесь велике ток-шоу, на зразок “Телерингу”, де ми з ним виступили в якості опонентів-суперників. Я тоді виявився більш везучим і жюрі віддало перемогу мені за неординарність і гостроту в публічній полеміці. Інший на місці Поплавського напевно зненавидів би мене. Але, знаєте, що зробив Михайло Михайлович? Після закінчення шоу він підійшов до мене й запросив викладати в Університеті культури. І я більше десяти років мав задоволення працювати зі студентами, ділячись із ними знаннями та досвідом.
У Поплавського просто не могло бути ворогів – він дивовижним чином умів обертати своїх ворогів на своїх друзів. Той, хто знайомий з ним близько знає про його харизму і неймовірне почуття гумору. Ворогів у нього не було, чого не скажеш про недоброзичливців і відвертих заздрісників. Їх завжди не бракувало – одних дратувало і дивувало його нестримне бажання бути весь час на екрані, в центрі гігантського шоу, яке крутилося довкола нього. Інші просто повелися на відверту антиукраїнську кампанію, що постійно велася проти послідовних симпатиків традиційної української культури.
Закінчилося це драматичне протистояння із Системою тим, що призначений на посаду Голови Суспільного телебачення “щирий українець” Зураб Аласанія розірвав усі контракти на виробництво і показ творчих проектів Михайла Поплавського. А потім відверто і цинічно пишався цим фактом…
Не знаю, як для кого, а для мене це було красномовним фактом того, що в Україні закінчується епоха українства і етнічних українців – з їхніми мелодійним піснями, з традиціями, що передавалися з покоління в покоління, з красою і вродою українських обличь на наших рідних телеекранах. Що трапилось далі, ви всі добре пам’ятаєте – епоха глобалістичних проектів типу “Х-фактор” та “Голос країни”, численних гумористичних шоу, де Україна була небажаною падчеркою і навіть повією…
Я тішився, що все це не зламало і не підкосило Михайла Поплавського. Він ще спромігся після того зробити кілька надзвичайно яскравих музичних проектів, зокрема Новорічний, в якому я зняв свою пісню “Щасливим будь!” А потім ще допоміг в організації мого “Ювілею на Полустанку Любові”… Я не шкодував жодної миті, що довірив йому виконувати свої пісні. “Я – Українець” стала заголовною до багатьох його концертів. А ще були “Шоу повинно тривати”, “Матусю-Мамо” та інші.
Ми звикли оцінювати значення тих чи інших людей і культурних явищ в контексті свого часу і тих засобів маніпуляції, які накладають відбиток на наше сприйняття. Але я впевнений, що час усе розставить по своїх місцях. І зіграють роль ті культурні артефакти, які залишив після себе Михайло Поплавський у вигляді своїх численних яскравих телевізійних проектів. А ще – я впевнений в цьому – колись його рідний Університет культури носитиме його ім’я, а в ньому житимуть легенди про “співаючого ректора”, який говорив так: пишіть про мене, що хочете, але тільки правильно вимовляйте моє прізвище! Бо будь-який піар лише на користь, окрім некрологу!”
От, власне і все, що хотілося сказати. Нехай ваш поплавок і далі грайливо хитається на поверхні вод стрімкого часу. Хай вітер надуває Ваші вітрила! Многая літа!
Анатолій Матвійчук
