Сьогодні переписка у месенджері з доброю людиною-читачкою деяких моїх книг наштовхнула на ці загалом необов’язкові узагальнення. Розумію, чому не люблять політиків чи багатіїв, чому заздрять їм. Але ніколи НЕ розумів дикої, чорної заздрості — аж до погано прихованої ненависті — графоманів до письменника. Адже у літературі місця вистачає всім!
Така неприязнь — частина життя кожного, більш-менш відомого і популярного письменника. І з цим також треба жити, як і з пліткарством, брехнею, інсинуаціями навколо імен і життя тих письменників, книжки яких читає певна кількість людей.
Я — справді! — ніколи не вважав себе письменником, якого читають багато тисяч (хіба у 7 класі повість «Аргонавти» — і то не всі вчителі української літератури та учні). Але не раз після таких розмов, частина з яких доходила до мене, доводилося закидати на спину свого улюбленого заплічника і намотувати багато кілометрів, заспокоюючи свої, не найліпші нерви. Останнім часом якось зачерствів — тому нарешті пишу про це.
А намотуючи кілометри, я переконувався, що життя таки є прекрасним, коли співіснувати з деякими його виявами у паралельній реальності.
Степан Процюк
