Великдень в Україні. Перша тепла Паска за кілька років. Зазвичай на Великдень було холодно. І відома картина нашого Миколи Пимоненка. «Ранок Воскресіння Христового», або «Великодня Утреня». Стара дерев’яна церква (кажуть, що це Михайлівська церква в Боярці, біля Києва) драбина до дзвіниці, люди з дітьми, вбрані у свій найкращий одяг, вишиті обруси на траві, квітнуть вишні. Велике щорічне Таїнство. Христос Воскрес!
Мій улюблений персонаж на цій картині – отой хлоп в крайньому зліва кутку. Той, що втупився, як насікоме, затуманеним і вожділенним поглядом в дівчину в чорній сукні та в червоних чоботях. Видно, що він вже не тут, не з церквою, не з богом, не з попами. Не цікавить його ніякий «Христос воскрес». Його цікавить молодиця. Здається, ніби сама згага і хіть дивиться цими очима з глибини віків. І нема в тому жодного гріха. Бо то є життя, яке триває…
Цю картину Пимоненка в нас також вкрали. Вгадайте, хто? З одного разу… Правильно! Ті ж самі люди, що на Паску печуть кулічікі.
Микола Пимоненко брав участь у розписі Володимирського собору в Києві. Собор збудували на честь 900-річчя хрещення Русі. І там відбувся справжній battle. Бій двох шкіл, двох світоглядів, двох різних культур. З одного боку – україно-польська школа, на чолі з геніальним Вільгельмом Котарбінським, братами Свєдомськими, які успадкували європейську, італійську традицію, навчалися в школі святого Луки. З іншого боку – російська школа Васнєцова і Нестерова.
Не дивлячись на те, що росіяни розписували всі головні, центральні частини собору, Володимирський вийшов цілком європейським. Наші перемогли в деталях, нюансах і в самій Ідеї собору. Не дарма Володимирський собор не дуже сподобався цареві Миколі ІІ, який прибув на його відкриття. Не побачив і не відчув він там «руського духу»… Тривогою цареві повіяло від того собору. Тривогою вільної, нескореної України.
Я живу в Києві на Батиєвій горі, і коли вранці прокидаюсь, то перше що я бачу у вікно – золотоверхі бані Володимирського на ранньому сонці. Недавно мав зустріч у Києві, на Леонтовича. Прийшов трохи раніше, зайшов до Володимирського. Це дуже сильне місце. Воно тебе перероджує й надихає. Так само, як і в Софії, в Видубичах, там живе дух Києва, дух України.
Добре, піду розговлятися… Хоча, якщо чесно, то Олена Балаба мені прислала бесарабської бринзи з Одеси, і я розговівся та во істину воскрес ще позавчора. Христос Воскрес, православні! З Великоднем! Хай все на добре!
Віталій Чепинога
