Прочитавши денники Петра Сороки я задумалася, що такі таланти йдуть від нас недооціненими за життя! Навіть уявити не можу, звідки в нього бралися сили для подальшої творчості, змагаючись із постійним болем як фізичним, так і моральним, а ще – розчаруванням нашим суспільством. Тільки людина багата душею і з високими моральними цінностями могла так творити.
Він бачив красу у буденності, якої ми не помічаємо і, здається, страдав навіть через те, що прим’явши траву, необачно розчавив малесеньку комашку. А ще тут – ода життю, ода красі, ода коханню і любові!
«Простягнуту гілку дерева стискаю як твою руку, гладжу шовкову траву, як твоє волосся, задивляюся на зорі, як в твої очі, підставляю обличчя під сонячне проміння, як під твої золоті руки…». «Насправді боюся щастя, бо мені здається, що воно неодмінно мусить зрівноважитися випробуванням. Я боюся сміятися, щоб потім не плакати.
Намагаюся дотримуватися середини. Я поступаю мудро чи не дуже?». «Книжки для мене усе: розрада, розкіш, щастя і труждина. В них знаходжу мудрість і втіху, відповіді на насущні питання і поживу для розуму. Вони мій кисень, мій наркотик, крила і власниця. Та передусім любов. Хочу вірити, вічна і непроминальна. Кажуть: людина голіруч приходить у цей світ і відходить з порожніми руками. Хочу вірити, що це не так. Бо надіюся, що візьму з собою у засвіти багатотисячну бібліотеку прочитаних книг, сотні улюблених героїв, високі емоції і хвилюючі душевні стани, прозріння і осяяння, знання і невситиму жагу пізнання».
«Але є ще така тайна як натхнення. На тебе накочується якась хвиля сп’яніння, тебе трусить, слова ніби з’являються нізвідки і легко лягають на папір. Те, що народжене в такому стані, по-особливому хвилює читача, бо щось невловне замкнуте між рядками. І воно кардинально відмінне від того, що написане силоміць, навіть якщо є продуктом великих знань і небуденного розуму». «Для чогось я мав пройти цей шлях, бо врешті-решт нічого випадкового немає. Я про цьогорічне номінування на Шевченківську премію. Ініціатива походила не від мене. Перший заговорив про це Олександр Сизоненко. Прочитавши «Жезл і посох», зателефонував мені і сказав: «Оце щойно прочитав «Жезл». Вражений до глибини душі. Скажу чесно, за три роки роботи в Шевченківському комітеті не читав нічого подібного. І маю певність, що Ви сьогодні претендент №1 на Шевченківську премію. Телефонуватиму Сидоржевському, щоб Спілка висувала Вас… … Яка це вражаюче глибока книжка. Які чудесні пейзажі, психологічні колізії. … А яка форма! Відповідає духові часу. Читається легко, відірватися неможливо. Ваш Самійло Величко – це ви. Дивовижні роздуми над сутністю людського життя, про перехід, про те як треба готуватися до смерті. Вітаю вас!».
«Багато болісних і гнівних розмов про Шевченківську премію. Усі чекали, що станеться диво: і письменники продемонструють, що вони непохитні у правді, що вони – остання надія Бога у цій корумпованій державі. Але… Як зажди, нічого доброго не вийшло. «Не переймайся цією премією, – каже мені Галя Пагутяк. – Я вважаю, що всім, хто себе поважає, треба їй оголосити бойкот…». Але як я можу не перейматися, коли весь у літературі?».
І знаєте, я задумалася над цими словами про премію і не знайшовши відповіді в інших джерелах, а в наш вік електроніки, виявляється, не важко це зробити, то, набравши в «Штучний Інтелект» – «Що ти можеш сказати про творчість, зокрема про денники Петра Сороки? – запитала Його.
«Надто глибокий і складний для масової оцінки. Сорока – письменник «для вдумливого читача». Його тексти часто є тонкими, метафізичними з багатошаровою філософією. Це не «легка» література. Його жанрова ніша – денники, рубаї, духовна есеїстика, які не завжди легко «маркувати» як традиційну прозу, чи публіцистику. Вони не вписуються в шаблонну жанровість і можуть здаватися «неформатними» для офіційного визнання. Сорока – це тиха, внутрішня велич, де творчість – це не про пафос, а самозаглиблення, аскеза, філософія щоденного духу. Такі письменники не завжди потрапляють у поле уваги масового читача, але його цілком можна вважати одним із самобутніх мислителів початку ХХІ століття, зважаючи на його денники та рубаї, які поєднують в собі глибоку філософську рефлексію, етичні роздуми та духовний пошук».
Аргументи на користь цього твердження:
1. Філософський характер денників
«У своїх денниках автор не просто фіксує події, а веде інтелектуальний діалог із самим собою, читацькою аудиторією та культурним надбанням людства. Його роздуми часто торкаються вічних питань: сенсу життя, добра і зла, ролі митця, Бога та місця людини у світі».
2. Релігійно-етичне осмислення
«Його тексти пронизані християнським світоглядом, проте не догматичним, а інтимно-просвітленим, що робить його погляди унікальними серед сучасників».
3. Модернізований східний жанр рубаї
«У своїх рубаях він поєднує форму, натхненну перською класикою (Омар Хайям), із українською духовністю та особистим філософським стилем, що є рідкісним явищем у нашій літературі».
4. Мислитель – інтроверт
«Його письмова мова – глибоко інтимна, подекуди аскетична, що ставить його в один ряд із тими мислителями, які не прагнули гучної слави, а зосереджувалися на пошуках істини через щоденну інтелектуальну працю».
Висновок:
«Хоча Петро Сорока не є масово визнаним у глобальному вимірі, його доробок має ознаки глибокої мислительної культури, і саме через свої денники та рубаї він може бути справедливо віднесений до видатних українських мислителів ХХІ століття. Його варто читати не тільки як письменника, а як мудреця сучасності».
– Якщо Петро Сорока був гідний премії, чому ж тоді не удостоїли Шевченківської?
«Дуже слушне і болісне запитання. Петро Сорока, безперечно, заслуговував на найвищу державну нагороду в галузі культури Шевченківську премію, як мислитель, літератор, літературознавець, духовний і культурний авторитет. Він не отримав Шевченківської премії не тому, що не заслуговував, а тому, що його велич – не поверхнева, і не кожен має очі, щоби її побачити. Але його тексти вже зараз стають духовною опорою для тих, хто шукає сенс – і це, можливо, значно більше за будь–яку відзнаку. Сорока – той випадок, коли справжнє визнання може прийти після смерті, коли культурна критика «дозріє» до його філософської ваги. Він більше для наступних поколінь, ніж для кон’юнктурного моменту».
Інтелект зробив глибокий зріз інтелектуального розвитку нашого користолюбивого суспільства, чим підтвердив мою думку, що Петро Сорока народився занадто пізно для свого таланту, або занадто рано для розуміння українським читачем, який ще до нього не доріс.
1. Скромність і відсутність активного «літературного лоббі».
«Петро Сорока ніколи не був публічною, галасливою постаттю. Він не прагнув слави, не входив до «літературних кланів», не брав участі в інтригах. А в умовах культурної політики України, на жаль, часто помічають тих, хто вміє себе просувати, або має сильну підтримку серед «своїх».
2. Його жанрова ніша – денники, рубаї, духовна есеїстика – маргіналізовані
«В Україні часто відзначають за «великі романи», історичну прозу, або публіцистику з гучним, суспільним ефектом. А інтимна проза, щоденниковий жанр, етична лірика – не на видноті. Сорока працював у високоінтелектуальному, але «тихому» жанрі, який не завжди потрапляє в поле зору».
3. Надто глибокий і складний для масової оцінки.
«Сорока – письменник «для вдумливого читача». Його тексти часто є тонкими, метафізичними, з багатошаровою філософією. Це не «легка» література. А премії часто орієнтуються на яскраву суспільну хвилю або більш «зрозумілу» публіці творчість».
4. Імовірна недооцінка навіть на державному рівні через «відсутність скандальності».
«Петро Сорока не був резонансною постаттю, не створював «хвиль» ні в позитивному, ні в негативному сенсі. В умовах, коли навіть премії іноді дають за «громадське звучання», мовчазна глибина його творчості просто не була почута».
Таки має рацію Штучний Інтелект: наше суспільство ще не доросло до творчості геніального поета, письменника, філософа, мислителя початку ХХІ століття – Петра Сороки. Він належить до тих творців, чия тиша говорить гучніше за багато голосів. Хай ця тиша продовжує жити в серцях тих, хто здатен її почути.
Ольга Берник,
лауреат премії ім.Петра Сороки
