Після мого допису про госпажу Кадочнікову. Звичайно, усі в Україні мають виконувати мовний закон незалежно від свого віку і заслуг. Люди мистецтва, для яких мова є також інструментом, мали б розуміти, що мова має значення. Роговцева ж це розуміє, а Кадочнікова ні. Це залежить від особистості: її розуму, душі, совісті.
У всій цій історії найбільша вина лежить на Національній (!) спілці кінематографістів, яка готувала цю подію. Спілка вийшла за правове поле, фактично влаштувала провокацію рівня Юрія Бойка.
Розгнівані дописи в соцмережі мають незначну вагу, бо в такій ситуації потрібні позови до суду. Відповідь функціонерів Спілки — нижче плінтуса. До чого тут мовна архаїка? Ідеться про порушення закону про мову. Чи люди у віці 80+ у нас поза законом?
Якби Спілка сплатила нормальний штраф — більше випадку Кадочнікової у нас би не було. Думати треба, коли організовуєш заходи.
Роксана Харчук
P.S.
В СРСР членство у спілках (письменників, кінематографістів, журналістів, художників) забезпечувало можливість професійної діяльності та, відповідно, отримання доходів від неї. Усе відбувалося під повним контролем держави, а держава завжди була російською. Тому митцям треба було “соотвєтствовать”. Інакше могли бути неприємності: від злиденного животіння у страху до кулі в потилицю. Це в’їлося у мізки і стало способом життя. Зараз перебування у спілках не є визначальним для матеріального благополуччя, але спілки збереглися, як осередки імперського впливу. Зі своїми імперськими ритуалами і світосприйняттям. Як у спорті.
Спортсмени у більшості заговорили українською, але державний контроль і чиновники від спорту залишилися. Професійні спортсмени отримують гроші не від своїх заробітків у спорті, а є військовослужбовцями, точнісінько як на Росії. Чому квазідержава чіпляється за ці анахронізми? Мабуть? тому, що квазі.
Vitalii Pysanskyi
Я особисто не є членом жодної спілки. Спілки нинішні зневажаю, бо вони так і не змогли перетворитися на профспілки і не запропонували ані захисту мистцям, ані книжок чи фільмів суспільству, просто функціонери смокчуть бюджет, а члени створюють антураж.
Роксана Харчук
Творчі спілки – як старі пеньки, що давно заробили на те, аби бути викорчуванними. Для них нині головне – поголівя, роль яких зводиться до головного – сплати внесків і клопотання про різні премії, звання і нагороди. І ось результат. Армію херсонських колаборантів поповнили три (а може й більше) заслужених журналісти, народна артистка і заслужений “работнік” культури (російською скорочена назва ЗАСРАКУ) драмтеатру імені М. Куліша. Чи не заслуга і театральної спілки в тому, що з репертуару названого “храму Мельпомени” майже щезли вистави за пєсами… Куліша, що народним артистом України (!) став “артист”, який не зіграв жодної ролі в театрі, а зате зіграв кілька ролей у різних політичних партіях, в тому числі – партії незабутнього хведоровича? І не колаборант, але й не патріот. Сумно, якщо не сказати більше…