«З усіх свят, з усіх днів року Різдво найбільше дає нам можливість відчути свою людськість, свою людяність. Ми раптом опиняємося в ілюзорній ролі опікуна, а не того, ким опікуються. Боже чудо Різдва полягає в тому, що ми, люди, маємо нагоду прийняти Бога до себе в такій формі, як ми самі.
До того ж єдиний раз створюється ілюзія, що Бог опиняється залежним від наших законів, нашої натури, нашого розуміння і нашої ласки. Ми починаємо розуміти, що після цього Він стане інакшим – зрозумілішим, ближчим, милосерднішим і любішим».
(Тарас Прохасько. FM “ГАЛИЧИНА”. 2001)
Прохасько виглядав старшим на свої роки. “Вулична неголеність”, босоніжки на босу ногу, якась блаженність у погляді, – він і нині дивує мешканців старого Станиславова, не кажучи про громадян молодого Івано-Франківська.
Пригадую, як 1998 на ірпінському зібранні молодих літераторів Зінкевич у мене виясняв, чи Прохаськові є 30: “Він старший, правда? – перепитував. – Хлопці мене надурили”. “Ні, Осипе 
Степановичу, Тарасові тридцятка оце була в травні”. Зінкевич заспокоївся.
Прохасько – Платон українських реалій. Йому легше проговорити тему, аніж її записати. Має вроджений дар сільського мудрого оповідача. Пластика його мови, тембр і внутрішня ритміка такі ж органічні як небо, повітря, вогонь і вода.
Він не здатний писати багато і великих обсягів. Його єство есеїстичне. Уявляю, як він дратувався, коли після “Інших днів Анни” від нього чекали много і в подібному ключі. Він і так себе змушував, вдавався до перекладів з польської, хоча другої частини “На полонині” Вінценза так і не подужав. Ну, не його це хліб, щоденний писательський, рутинний…
Інша справа, що його розмови, а жанр, в якому Прохасько найорганічніший, – філософські розмови, проходили етапи загравання з кон’юнктурою. Гроші потрібні навіть вуличним волоцюгам, особливо, коли у них є потреба такого-сякого комфорту й ілюзії родинного затишку.
Коли 2016 я розкритикував Прохаська за книжку діалогів, і розкритикував правильно, бо в багатьох розмовах Прохасько “лопоцеїв” – плів слова, аби плести і відробляти змушене, то даремно їхній Патріярх кинувся на мене з філліпіками, звинувачуючи в нерозумінні карнавальних молитов.
Сам Прохасько поставився до критики зовнішньо байдуже, може був трохи здивований, що гру його розгадано. Бо не може людина з родинною історією бути випадковою і байдужою до традицій, навіть тоді, коли вона ці традиції завуальовує у карнавальне лицедійство. Ні-ні та й проглядає у цій зміні масок лик Сковороди…
Євген Баран
