Почувши про бунт деяких депутатів «нашої» Верховної ради проти впровадження української мови в Україні, згадав, що інколи під час життя в Ленінграді з 1959 р. по 1975 р., траплялися зі мною такі пригоди. Приятелі (а серед моїх приятелів не було агресивних шовіністів, КаГеБістів, комуністів), коли узнавали, що я з Херсонщини, не раз питали: «Валя, так ти – хахол?».
На це я відповідав: «Ні. Хахол – це той українець по народженню, який відмовляється від кращої української давньої народної мови й давньої культури, щоб поріднитися мовно й культурно з «русскіми» – панівною нацією СРСР. Хахол – істота малоосвічена й не знає ні історії України й Росії, ні походження української мови й «русского язика», ні звичаїв та традицій народу, в якому народилася. А Я – українець! Я знаю, що український народ – один з найдавніших, що наша історія багата і походами в Індію, і прирученням коней та інших тварин з диких звірів, і винайденням колеса, колісниць, плуга тощо. А ще я, хоч і вчився в Україні лише до 7-го класу, знаю, що українська мова одна з найдавніших і найкращих у світі. Ви ж не знаєте, що ваш «русскій язик» походить в основному від нашої мови…»
– Как єто?! Может – наоборот?
– Та ні – саме так і є. Ось послухайте: пральня (від прати) – прачечная? – не від – стірать, мета (мітити) – мечта (від меч?), почесно (від чесний) – почьотно (від чьотний?), нещасний (від щастя) – несчастний (від частний?), тлін-трава (тліти) – трин-трава (?), голобля (голий) – оглобля (?), сугорб (горб)– сугроб (гроб?)… Таких слів у вас тисячі. А Ломоносов, проучившись один рік в Києво-Могилянській Академії, повернувся в Петербург і зробив реформу «русского язика», яка полягала в тому, що до українських слів додали непотрібні канцелярські закінчення і таким чином уніфікували «русскій язик»: посягання – посягатєльство, обставина – обстоятельство, сумнівно – сомнітєльно, потреби – потрєбності, облагодіяти – облагодєтєльствовать, глум – глумлєніє, напад – нападєніє».
– А что же ти разгаваріваєш по-русскі, єслі ваша мова луччє русского язика?
– Так ви ж не розумієте моєї народної мови. Тож я, як і всі інші неросіяни, змушений на вашій території, у вашому місті розмовляти по-вашому. І «русскім язиком» я користуюся не тому, що хочу стати представником панівної, російської нації, а лише тому, що ви не знаєте моєї мови, а я, працюючи тут, хочу, щоб ви мене розуміли.
– А почему ти не захотєл учіться і работать на Украінє?
– Та тому що керівництво держави проводить політику змішування народів, через що я й опинився в Росії. Я ж у 1951 році після сьомого класу поступив до Херсонського гідрометеорологічного технікуму, а на другий рік наше океанологічне відділення перевели в Росію, в місто Туапсе. А після технікуму мене послали працювати в Мурманськ, досліджувати Північні моря й океани. А вже з Мурманська я вступив Ленінградський університет. Тож я попав у Росію та Ленінград не з власного бажання, а з примхи моєї, сподіваюся, доброї долі. Бо освіта й наука в Україні ще більше контролюється чиновниками, ніж в Ленінграді.
– Ну, «русскій язик» тоже имєєт много преімуществ, но ми не філологі і нє знаєм о ніх.
– Я знаю одну велику перевагу «русского язика». Вона відома: за ним стоїть і його несе до інших народів КГБ. А українська мова пробивається в кайданах: заборонах книгодрукування, вистав, освіти…
Я не став говорити приятелям про те, що їхня мова є звичайним жаргоном української. Хай думають, що «русскій язик» став культурнішим, використовуючи чужі покалічені слова. Але ж «слуги народу» з нашої Верховної Ради мають це знати! Бо слуги мусять говорити мовою господаря української землі, тобто українською мовою. Звичайно, якщо вони слуги нашого народу. Чи вони не наші слуги?
Мені можуть сказати: «Вони, можливо, знають якість їхнього «язика, і саме тому й хочуть разом з президентом зробити нас «єщьо раз». Бо в народу, який відцурався рідної мови, легше забрати й землю». Тоді українському народу в будь-якому випадку треба гнати з Верховної Ради, з офісу президента та з уряду всіх оцих підступних слуг.
Валентин Кожевніков,
кандидат географічних наук, письменник
