Я читала одну книжку Івана Козленка «Танжер», яка видалася мені цікавою, написаною не без таланту. Мене дивує, що цей розумний чоловік протест проти російської промови Кадочнікової, яка порушила закон про мову, чомусь перетворив на протест проти показу українського радянського кіна.
Не питання українського радянського кіна з російськомовним включно було в центрі дискусії. У центрі дискусії було питання дотримання закону про мову. Дивно, що Козленко не розуміє принципу, за яким усі, талановиті особи і генії також, люди будь-якого віку і походження, раси і віросповідання перед законом про мову в Україні є рівними. І підважувати цей принцип не можна, бо він працює у випадку будь-яких законів.
Мені також здається, що науковці, які перебувають в часі війни за межами України, мають бути скромнішими, бо вони в Україні не живуть саме тоді, коли в ній необхідно жити, бо це теж громадянська позиція. Ця енна хвиля української еміграції і не ідеологічна, і не трудова, а маніпулятивна.
Радянське українське кіно — феномен свого часу. Зрозуміти його поза часом неможливо. Це кіно ніколи не викликатиме масового інтересу. Українське кіно радянського часу, зняте російською мовою, цікавитиме, можливо, винятково Козленка і ще кількох дослідників, які вивчатимуть його в американських університетах, якщо Трамп не уріже фінансування.
Хай би Козленко вивчав це кіно безкоштовно. Тоді б я повірила у його дослідницьку відданість темі. Козленко у випадку з Кадочніковою маніпулює, так не можна робити. Спілка кінематографістів і Кадочнікова мали виконати положення закону про мову. І вже зовсім маніпулятивно «оживляти» Параджанова, який зняв свій фільм українською. Він екранізував повість Коцюбинського, яка написана українською. Саме у цьому полягає внесок Параджанова до нашого кіна. І сам Параджанов, звичайно, розумів це.
Досі я була кращої думки про Козленка. Не думала, що він маніпулятор. Однак наші біженці переважно — маніпулятори, особливо біженці-інтелектуали. Як же Україні без них прожити…
Роксана Харчук
