Культура

Лінощі розуму і сон душі

Був період студентської невлаштованості, коли я розпачливо, гарячково шукав гроші. Тоді ще не знав, що їх знаходять не ті, які шукають, а ті, які їх чекають. Чітко уявляючи предмет бажання. Бо навіть гриби знаходимо не ми, а вони нас. Коли ми до цього готові. А що вже казати про гроші! Саме тієї пори я й знайшов Парусова.

Точніше, знайшов мене він. До кіноафіші був приклеєний непомітний клаптик паперу «Гіпнотизер шукає помічника». І телефон. Я, звісно, не міг не відгукнутися на таке.

– Парусов, – назвав себе кволий чоловічок зі спитим восковим обличчям і водянистими очима старого вужа. У нього і капелюх був відтінку зміїної шкіри – зеленаво-брунатний. У кафе він його не зняв, рук із кишені не вийняв. Я боявся, що він і рота не розтулить, але Парусов таки змігся на кілька речень, сухих і жорстких, як його рот. Моя допомога полягала в тому, щоб розклеювати по студентських і робітничих гуртожитках самописні афіші і перед сеансами збирати гроші. Квитки, скоріш за все, теж були «самописні», хоча там і вказувалося на товариство «Знання».

Людей набивалася повна зала. На сцену рвучко піднімався асистент у кавовому плащі і з фарбованою борідкою. Читав коротеньку лекцію про паранормальні явища і природу гіпнозу. Відтак через ряди ліниво пробирався сам Парусов у своєму незмінному капелюсі. На сцену не виходив, руки тримав у кишені, до кінчика носа ліпилися окуляри з блискучими дужками. Його глухий голос звучав неначе через воду, треба було напружувати слух, аби щось почути. Хоча нічого особливого Парусов не говорив. Радше бубнів щось для себе, ніби вголос ділився своїми думками. Рівно, тягуче і нудно тік цей монолог. А ряди тим часом в’яли, розм’якали, зливалися, завмирали. Зал поринав у дрімоту з розплющеними очима.

Тоді Парусов розпочинав свої штуки. Владним хрипким голосом піднімав якусь дівицю і примушував її чинити різні комедії. Люди перезиралися, боязко хіхікали. Я теж спочатку подумав, що дівчина «підсадка», але коли та, повертаючись, зачепила мене плечем, здалося, що вона кам’яна. Після того як Парусов її «розмагнітив», дівчина глибоко зітхнула і здивовано роздивлялася довкруж.

Виходили й інші, говорили несусвітні дурниці, які притомна людина ніколи не скаже. Публіка шаленіла, а Парусов дивився понад скельця з гидливою байдужістю. Коли йому набридло бавитися, він занурив авдиторію в колективний сон. Якщо хтось десь ворухнувся, підходив до нього зі здивованим поглядом настороженою змії. Всі спали, крім нас із асистентом. А Парусов сів на підвіконня і з пильною увагою розглядав щось за мутним склом. Листок, мокрий кленовий листок близької гілки, то ліпився до шиби, то віддирався вітром. Це його цікавило. Хто зна, скільки ще часу він спостерігав би за листком, якби асистент голосно не кашлянув і не став малювати в повітрі пальцем кола, мовляв, заокруглюйся.

Ми швидко покинули приміщення, поки публіка ще була теплою. Я віддав зібрані гроші.
– Ти добре справився, друзяко, – похвалив мене асистент. – Зустрічаємося післязавтра в медичному.
Парусов глянув на мене поковзом, ніби вперше побачив.

Так пройшли чотири виступи. Зали були повні, виторг добрий, хоча його ніхто й не рахував. Останній сеанс був зовсім короткий. Не тому, що гіпнотизер не мав що розгледіти в сутінках за вікном, – квапив його асистент. Він явно нервувався, бігав очицями по залі, часто виходив у коридор. Я теж інтуїтивно занепокоївся: хто ці люди, і хто я біля них?

На вулиці, забираючи від мене пачку грошей, асистент скоромовкою оголосив:
– Нам із маестро треба вискочити на гастролі. А ти на якийсь час заляж на дно. Тижнів на два-три. Ми самі тебе знайдемо.

Під низьким ліхтарем я побачив, що борода в нього не тільки фарбована, але й погано приклеєна.
– А гроші? Моя зарплата?
– Гроші потім, – кисло посміхнувся той. – Зараз багато організаційних витрат.

Я, солом’яна душа, вже готовий був згодитися, але несподівано мою персону помітив Парусов, чого раніше з ним ніколи не траплялося.
– Я дам йому зі своїх, – сухо мовив він.
– Як знаєте, маестро, – блиснув фіксою асистент. – А я мушу бігти.

Ми пішли мовчки вздовж облізлого бетонного паркану військового шпиталю. І мовчання наше було таким же довгим і глухим. У ріденькому скверику тьмаво блиснуло вікно генделика.
– Хочеш їсти? – запитав, наче спросоння, Парусов.

Мені він замовив чанахи, а собі півсклянки коньяку. Я їв, він пив, і ми далі мовчали. Нарешті я зігрівся гарячим м’ясом і насмілився запитати:
– Як ви це робите?
– Що я роблю?
– Ну… примушуєте людей спати.

Його погляд став м’якшим, стійкішим – мабуть, від коньяку.
– Невелика премудрість – вони й так сплять, – гіпнотизер побіжно оглянув столики. – Збоку здається, що ці люди п’ють пиво, розмовляють, сміються, лаються, а насправді вони сплять. Розум їх спить… Якщо я зараз, – підняв питво, – кину склянку на підлогу – вони прокинуться. Але тільки на мить. Якщо я нічого не буду робити такого, вони знову зануряться в свій сон. Сон рухів, гримас, розмов, смакування пивом… Мине година, день, місяць, рік, життя – і нічого не станеться, не залишиться. Все було ніби не з ними…
– Чому? – обережно запитав я, заспокоєний тим, що він не впустив склянку. Мабуть, шкода стало недопитого коньяку.
– Чому? Тому що душа в цьому не бере участі. Кожен із них, цих людей, складається з чиїхось упливів і своїх уявлень. Тобто – з ілюзії, з надуманого чи прийнятого як даність. І з того вони снують свої думки, своє життя. Але це не є життя, це добровільний сон, навіяний кимось чи самими собі. Мертве тло, на якому рухаються фігури.
– А що тоді життя? – намагався я вхопити нитку якоїсь неймовірної таємниці.
– О, життя – це якраз те, що губиться між тими безладними, безкінечними рухами існування. Це – саме відчуття, сприйняття життя. Це коли ти проживаєш миттєвості як безнастанні дари… Шурхіт листя під ногами, блимання ліхтаря на паркані, дощові краплі на обличчі, осколок зірки в застояному осінньому небі, колір коньяку в склі, запах волосся кельнерки – ти його вчув, до речі? А це ж головне, це не епізоди життя, а саме життя, сутність його. Заради цих моментів усі наші дії і думки. Без них ми – як небіжчики у відпустці…
– Як же до цього прийти?
– Не треба нікуди йти. Просто – дати своїй особистості злитися з душею. Щоб вона правила тобою, а не тисячі нашіптувань шаленого світу і не власний киплячий казан думок, що називається розум. Душа, тільки душа знає, що вибирати і приймати. Лише вона здатна зробити істоту вільною і безсмертною… Ти мені віриш?
– Не знаю, – знітився я.
– Ну ось і видав тебе підступний розум. Якби я сказав: «спи, твій сон безпечний і приємний» – ти заснув би, бо це наказав чужий голос. І ти його послухав. А довіритися власній душі боязко… Бо що скаже світ, що скаже обачливий розум?! Ти, як усі, блукаєш у порожнечі, імітуєш путь. Куди ти йдеш?
– Гм… я планую стати журналістом, – вибовкнув я заповітну мрію.
– Добре, що знаєш, чого хочеш. Але «стати» погане слово. Твої плани – це твоя уява, а те, що стається, – твоє життя… Кажеш, журналістика. Ти хочеш служити газеті, а не собі?
– Не знаю. А як служити собі, коли хочеш писати?
– Звісно як – писати. Але при чому тут газета? Просто пиши, якщо це для тебе важливо.
– А як писати?
– Писати слід із відтінком вищої значущості. Все так потрібно робити. Все!

Якийсь час ми сиділи мовчки. Я боявся, що він доп’є коньяк і наша розмова закінчиться. Але Парусов замовив ще півсклянки. Проте мовчав і далі. Мабуть, слова заважали смакуванню.
– Чому ви зі мною тут сидите? – нарешті урвав я мовчанку.
– Ну, по-перше, я сиджу з собою. А взагалі, у нас із тобою є дещо спільне.
– Що? – спохопився я.
– Нас обох використовують. Просто ти цього не знаєш, а я знаю. Тому мене це не стосується. Людина, яка знає, що її використовують, використовує їх. Караван гадає, що останній кульгавий верблюд іде слідом, та лише верблюд знає, що це не так. Він вільний у виборі шляху, бо нікого не веде. А якщо караван повернеться, кульгавий верблюд стає першим…

Погляд Парусова набув скляної цільної осмисленості, як у змії, що хоче кинутися. Він допив коньяк раніше, ніж стали зачиняти кнайпу, і йому не довелося гіпнотизувати кучеряву офіціантку. Заплатив за замовлення і згадав, що має ще розрахуватися зі мною. В кишені знайшлося кілька зім’ятих рублів.
– Не треба грошей, – сказав я цілком щиро.
– Тоді візьми це, – зняв капелюха, оголивши маленьку, зморщену лису голову, як у доісторичної рептилії. Але мені в цей момент він був симпатичний. Мабуть, почала діяти його теорія.

Недавно я намацав той зачовганий, злежаний, як забутий коржик, «болівар» на верхній полиці шопи – і згадав цю історію. Мені дарували чеські черевики, американські футболки, японські парасолі, вітчизняні шкарпетки, купу краваток і навіть зубочистку в бісерному чохлі, – але згадати про це нічого. А капелюх барви зміїної шкіри навіяв розлогий спогад.

Мирослав Дочинець,
із “Книги надиху. Уроки світу, Неба і людей”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *