Три дні тому на сайті Zbruc з’явилася стаття «Була колись розпусна епоха» авторства Юрія Винничука. Суть її, ну, скажімо, в такому абзаці: «… було і в мій час, коли окремі студентки зав’язували з викладачами теплі стосунки, а деякі повиходили заміж, відбивши їх від законних дружин. А скільки юних поетес стартануло з ліжок і кабінетів членів Спілки письменників!
Їх сотні. Був такий жарт: «Коротич – це драч молодих поетес». І жодна не запротестувала, не обурилася. Жодна не написала спогадів про свій «шлях» в літературу…»
Полемічні нотатки довкола пікантної теми не є аж чимось унікальним від Юрія Винничука. Нічого незвичного. Як завжди — оригінально. Здивувала хіба реакція молодого письменника… В той день, коли Трамп в Овальному кабінеті накинувся на Зеленського, на Винничука в’ївся Богдан Гасюк…
Якась недобра тенденція. Мало би бути, щоби українські письменники-класики брали під крило молодих, а молоді шанували маститих. Та й рухали українську літературу в напрямку Нобелівського комітету. А воно он як у лавах сучукрліту…
***
Не те, що б вважав фізіогноміку точною наукою, котру можна використовувати як беззаперечний арґумент, проте Винничук завжди викликав у мене асоціації саме з хворими масними збоченцями, типовими героями Лінча (чи які там іще є?), по фізіономіях котрих одразу зчитуєш всю ту їхню застояну і гнилу сутність.
Власне, Винничук завжди вип’ячував свою хтивість, навіть у Фейсбук, виставляючи фото з юнками, котрі буцімто мало чи не переслідують його, намагаючись звабити. Про художні тексти мовчу. Про історії затискань, якими ще кілька років тому хвалився В. теж. Але все це підтверджувало перше враження. Винничук бридкий. Просто відразний на фізичному рівні, котрому не хотілося б навіть руку потиснути.
А стаття на Збручі це знову підтверджує, хоч багато хто вдає, що це не так: «…Я порівнюю ці епохи не для того, щоб показати, як колись було все просто і примітивно, бо знаю, що знайдуться такі, що читають не головою, а іншими частинами тіла, і перекрутять, буцім я вважаю все це цілком нормальним. Ні, не вважаю. Але чомусь раніше про це ніхто не замислювався. Все було в порядку речей…»
Порядок речей (взагалі це калька – у нас є чимало природніших конструкцій) змінний. І те, що було звичним сто років тому, не є таким зараз. Ми ж не підтираємось ґазетою, як це було звично в часи, які він згадує; Тому все-таки виникає питання для чого порівнювати ці епохи? Констатація факту, порядком інформації, як каже автор? Тоді це достоту розжовування і смакування пройдешніми вигодами.
Насамкінець, добре зауважив Остап Українець, наводячи в приклад свого дідуся, для якого подібне нормою не було. А мій дідусь випивши, ховався од бабці, бо та його ще п’яним не виділа. Йому було попросто соромно. Хоча в тих часах було допустимим і звичним мати жінку за меблі, які можна “віддати”, перекласти, посунути: дідів батько курварив майже до смерти, пив, гуляв, жінку бив – вона навіть заповіла поховати її окремо, бо гріх будете мати, якщо коло него. Дід же був зовсім іншим. Це про моральний вибір і особисті якости людини, які перевалюють над вихованням, середовищим і обставинами.
Богдан Гасюк
P.S.
Пробував читати його розхвалене “Танго смерті” – пустота із замилуванням дупцями…
Василь Чепурний
Дупці це все, на чому тримаються його книжечки. Не знаю, як то читають.
Богдан Гасюк
