Прочитала у Фейсбук думку про те, що в «Прапороносцях» Гончара солдатів зображено так, що у читачів чоловічої статі пропадав усілякий мачизм, ставали вони типу кастратами (не ідеологічними, звісно, а фізіологічними чи психологічними). Не те щоб я була фанаткою Гончара.
Швидше навпаки, але варто все ж враховувати, що в укр. радянській літературі цнота поганяла цноту. Соцреалізм жодного лібідо не передбачав. Однак мачизм — річ небезпечна. Варто прочитати роман Льоси «Свято Цапа», центральною фігурою якого є домініканський диктатор Трухільйо. От де мачизм! І цей мачизм, замішаний на неймовірних сексуальних збоченнях і пересадах, властивий саме латиноамериканським диктаторам: усі свої політичні діяння вони підігрівали власною сексуальною енергією.
Почувалися богами на землі — усе їм було дозволено. Отой Трухільйо, що страждав від простати, любив нецілованих дівчаток, яких йому доставляв його власний модист і посол Домініканської республіки у США за сумісництвом. І часто траплялося так, що справу дефлорації 70-літній Трухільйо докінчував власними пальчиками.
Але наше літературознавство, що твердить про цнотливість укр. письменства, все ж або не знає, або знати не хоче, що Тарас Шевченко якраз і поклав початок зображенню брутального лібідо, що його розвинув Льоса. Маю на увазі цикл поета «Царі», центральним персонажем якого є біблійний цар Давид (у 19 ст. таке саркастичне зображення Давида було скандальним), якому старечу кров зігрівали дівчатка. Але, здається, безуспішно:
Отож вона
І гріла собою
Царя свого, а дівчата
Грались меж собою
Голісінькі. Як там вона
Гріла, я не знаю,
Знаю тілько, що цар грівся,
І… і не позна ю.
Одне слово: Трухільйо закінчив тим же, що й цар Давид. Отакий він — мачизм в літературі. І такою є сумна диктаторська доля в усі історичні часи.
Що дивує найбільше? Сучасні наші письменниці й письменники разом із критикесами, здається, взагалі не розуміють, з якої літератури (а вона таки колоніальна) вони вийшли і від якої відхреститися ніяк не вийде. Мачизм радянських українських літераторів полягав не в тому, щоб описувати секс, який вони описувати й не могли, бо писали не завдяки, а всупереч обставинам. Тоді існувала така річ, як цензура, яку знесли лише після Чорнобиля. А в СССР, як відомо, сексу не було, тому роман Забужко “Польові дослідження з укр. сексу” сприймався як нове слово у письменстві, хоча сексу як такого у творі й нема.
У чому полягав мачизм літераторів 1960-их? Він полягав у тому, щоб у 1986 згадати на сторінках опублікованої книжки про Голодод 1933, щоб написати про війну СССР в Афганістані як про імперіалістичну, в якій солдати-українці були розмінною монетою, про русифікацію як головний інструмент рос. колоніалізму, у тому, щоб показати, що селянство українське так і не прийняло рад. владу повністю.
До речі, нашадки цих селян були рушійною силою обох наших Майданів, а сам Майдан став метафорою укр. спротиву. І в часи УНР — “На майдані коло церкви революція іде”. Мачизм цих літераторів полягав у тому, щоб визнати, що в них живе “внутрішній цензор”, що вони колаборують з режимом, є головними учасниками тієї національної ганьби, що звалася УРСР, особливо це стосується УРСР часів “застою”.
Зрештою їхній мачизм полягав у тому, щоб здохнути, наприклад, у 56 років, відстоюючи свої художні принципи, свій стиль мислення і творчості. Цікаво, про що б писав Кококтюха у 1960-1970-их? Явно не про бандерівців у позитивному ключі. Писав би він про свою любов до компартії — лише такий збочений секс був тоді й можливим в українській літературі.
Згадаю вірш “Партія веде” — хай він і з попередньої доби. Писав би Кокотюха про стегно головного тодішнього ідеолога Маланчука як про поклоніння “старшому братові”. Щодо мови, яку літератори 1960-их наче вихолостили. Хотіла б я побачити, як мовознавці складуть словник фразеологізмів когось із сучасних наших письменників. Не складуть вони такого словника. Отака їхня невихолощена мова.
Будувати дім на піску — теж метафора. Саме вона і визначає сучасне наше письменство, на жаль. Навіть Шевченко для сучасних списувателів і списувательниць є авторитетом суто на рівні риторики. Авторитетом лишається хіба що Стус. І це дуже сумно.
Роксана Харчук