19 грудня 1984. Чернівці. Клуб творчої інтелігенції в будинку культури тодішнього Першотравневого району (в народі «Шепетівка» Семена Цідельковського). У час андроповсько-черненківської ідеологічної задухи вечори-феєрверки у клубі Цідельковського були якимсь шаленством свободи духу і трохи навіть свободи слова. Принаймні поетичної.
Не знаю механізмів функціонування такої свободи – цілком допускаю, що вона була почасти контрольована партійними органами, але те, що це був людний острів вільнодумства, памʼятаю, очевидно, не лише я.
З ким там тільки не зустрічалися чернівецькі «вершки» інтелігенції: розкішна оперна діва Марія Бієшу, композитор Євген Дога, який прийшов після концерту о другій ночі, – і ми його чекали. Приїжджала Ліна Костенко (зустріч була така велелюдна, що її перенесли в будинок політосвіти), дуетом грав Богдан Ступка з Остапом. Але поміж цим еверестом знаменитостей щомісяця відбувалися творчі вечори буковинців: письменників, акторів, художників, журналістів.
Це були прекрасні вечори! Я колись модерувала вечір Василя Кожелянка (ми тоді разом працювали на Машзаводі), і дещо глухуватим голосом він довго читав свої вірші. Я відповідала йому поетичним «посланням» «Я прийшла б, Васильку, в декольте». Тоді ж неперевершений дотепник – журналіст Василь Бабух влаштував розкішну фотовиставку «Дорогами Буковини». Поет Микола Бучко незлостиво «підколював» Цідельковського. Завжди була музика. Танці. Трохи алкоголю. І багато-багато розкутого спілкування.
… А свій 25-й день народження у «Шепетівці» (на фото) я згадую з легким смутком, бо дотепер мені звучить ота пісня з модного тоді репертуару Пугачової, переінакшена на румунський манер: «міліон, міліон трандафір де пурпур». Її мені тоді співали веселі чернівецькі «батяри», ставши у коло, а хтось із них вручив (у грудні!) червону троянду невідомо звідки, бо квіткових магазинів на кожному кроці, як тепер, у Чернівцях у 1984 не було.
… Це було так недавно – це було так давно…
P.S.
Крайній справа від мене – Василь Михайлович Селезінка (1933-2017). Головний режисер Чернівецького телебачення. У 1989 році, відзнявши фінальний концерт першого фестивалю «Червона рута», де Тарас Петриненко заспівав пісню «Народний рух», Селезінка відправив запис на Київ. Столичне начальство прийшло у лють: тодішні технічні засоби не дозволяли «вирізати» пісню. Почали шукати Василя Михайловича. А він пропав. А запис концерту треба давати. Так і пішла з того часу в народ Петриненкова пісня про щойно зароджений Рух – і не було на те ради.
А Василь Михайлович тихенько поїхав собі на дачу і пересидів там доти, доки передача не пішла в ефір. Були колись часи без мобілок, інтернету. Але із забороною української пісні, яка підривали гнилий уже фундамент ще радянської України.
Марія Матіос
