Вперше за час повномасштабної війни відвідав театр. У Лесі Українки йшла моновистава «Ненароджені для війни». Я прийшов у костюмі й краватці і на своє здивування не виявив довоєнного театрального лоску. Навколо мене вирувала різношерста публіка: в джинсах, куртках, а дехто у шортах і кедах. Гардероб не працював. Відчуття війни було на сцені і в залі. Зі сцени похмуро з акцентом звучав «Рамштайн» з піснею Вакарчука «Обійми».
Головний герой вистави – солдат Євген розповідає, як проспав початок війни. Вдосвіта його розбудила дружина, повідомила, що почалась війна, він попросив її заварити каву, випив, попрощався з сонними дітьми і пішов на фронт. Його історії викладені мовою простого 
солдата, грубуваті, іноді сальні, але життєрадісні, з гумором. Кожна з них логічна й довершена, як добре написане оповідання.
В кінці вистави, коли провели аукціон і за 52 000 гривень продали дві картини – одна, що нагадувала шеврон 3-ї Окремої штурмової бригади, а друга ескіз сценографії вистави, я озирнувся на переповнений партер, бельетаж і балкони. Було таке відчуття, що зараз зі сцени оголосять про збір коштів на вбивство Путіна і добровольців на роль снайпера, і тут же ці кошти зберуть, і снайпер відразу поїде готувати зброю і збиратись у дорогу.
Але про що вистава? Це історії про людей, ненароджених для війни, які опинилися на фронті. У кожного з них є своє довоєнне життя, у когось щасливе, у когось нещасливе. І в цих простих історіях є роздуми про життя і смерть, про любов і Бога.
У виставі не зазначено автора. Це записані реальні історії фронтового й довоєнного життя, драматичні, брутальні, смішні. І в цій брутальності народжується новий український театр, який створює війна.
Володимир Даниленко
