Культура

Невротичний московит Булгаков

Кілька слів про музей Міхаіла Булгакова на Андріївському узвозі в Києві. Вчора перечитала два оповідання цього письменника «Я убил» і «В ночь на 3-е число». Обидва ці твори автобіографічні, розповідається в них про те, як Булгакова забрали в якості лікаря до війська Петлюри. Обидва оповідання написані від імені авторського «я».

Відрізняються вони тим, що в першому автобіографічний наратор убиває петлюрівського офіцера попри лікарську клятву й утікає від Петлюри, очікуючи більшовиків-небандитів, а в другому просто втікає від бандитів Петлюри, що розмовляють неіснуючою, вигаданою мовою. Особливо наратора бісить слово «голярня».

Звичайно, реально Булгаков не вбив жодного петлюрівця. У житті він ненавидів петлюрівців як свідомих українців лютою ненавистю. Петлюра у Києві викликав у Булгакова навіть не невроз, а психоз. У другому з названих оповідань дуже чітко окреслено всі думки реального Булгакова з приводу української незалежності.

— Да, каналья этот Петлюра.
Бакалейников же (альтер его Булгакова — Р. Х.) поднял искаженное плачем лицо и, всхлипывая, выкрикнул:
— Бандиты… Но я… я… интеллигентская мразь! — и тоже неизвестно к чему…

В оповіданні «В ночь на 3-е число» Булгаков називає себе «интеллигентской мразью», бо розкаюється, що не вбив жодного петлюрівця. Оповідання «Я убил» у цьому світлі має компенсаторну функцію. Булгаков признається, що він — монархіст — чекає більшовиків, бо лише вони можуть позбавити його борців за Україну — світового зла. Цим же відчуттям ненависті до української незалежності, до боротьби за неї пронизано (хай і не так явно) й «Белую гвардию».

І от ми фінансуємо цей музей навіть в часі війни з Росією. Я не знаю, як з цим мириться в першу чергу музейна спільнота України, працівники київських музеїв. Це мусить обурювати, бо історія не мовчить. Бувають такі моменти, коли вона просто гупає в серце. Якщо вже ми такі толерантні і так високо цінуємо Міхаіла Булгакова, то маємо зобовя’зати екскурсоводів цього музею починати свої екскурсії з цитат, мною наведених, а також з вірша Йосифа Бродського «На независимость Украины»:

С Богом, орлы, казаки, гетманы, вертухаи!
Только когда придет и вам помирать, бугаи,
будете вы хрипеть, царапая край матраса,
строчки из Александра, а не брехню Тараса.

Ми маємо усвідомлювати, що фінансуємо музей українофобії.
Тому так цей музей треба і називати. Ще вірш Пушкіна «Клеветникам России» варто цитувати. Мені лише інтересно, хто з українців захоче в цьому музеї працювати?

Музейна спільнота Києва зобов’язана піднімати і вирішити питання музею Булгакова на Андріївському узвозі. Це питання професійної честі. Якщо, звичайно, у працівників київських музеїв професійна честь не розходиться з національною.

P.S.
Наступного дня після моїх «булгаковських» нотаток мала безліч розмов із булгакознавцями міста Києва, музейниками, котрі обстоюють цінність експозиції музею Булгакова і закликають не «руйнувати культуру». Мені навіть зі Словаччини написали: не можна закривати музей Булгакова.

Це — поганий сигнал. По-перше, я не закликала однозначно закрити музей Булгакова, я лише звернула увагу на автобіографічні оповідання Булгакова, в яких висвітлено факт перебування письменника у війську Петлюри в якості лікаря, відповідно й ті переживання, що виникають в душі альтер его письменника від української держави, що може прийти на зміну рос. імперії у Києві.

Символічне вбивство петлюрівського офіцера в оповіданні «Я убил» київським булгакознавцям нічого не говорить, мене звинуватили в тому, що я ототожнюю персонажів із автором, забуваючи при цьому додати, що персонажі ці автобіографічні. Ніхто із булгакознавців союзного і рос. зразка не заперечив факту перебування Булгакова у війську Петлюри у якості лікаря.

По-друге, на вимогу подавати повну інформацію про Булгакова київські булгакознавці відповідають: для нас ці факти висмоктані з пальця. І тут вже ясно: ніхто нічого міняти не хоче. Про українофобію Булгакова ніхто з музейників за визначенням говорити не бажає. Загалом ситуація свідчить про те, що в нас продовжується фінляндизація українського суспільства. От тільки фінляндизація у нашому варіанті не тільки шкідлива, а й неможлива — українська культура надто розвинена для фінляндизації і надто кривава.

Мартиролог, що на нього так нарікали дослідники у випадку української культури, є запобіжником фінляндизації. І вишенька на торті — вимога до мене, літературознавця, київських музейників збирати експозицію Кошиця, коли ця експозиція є, просто її розпорошили між музеєм Кошиця у одній зі шкіл Києва, у Музеї однієї вулиці і в Музеї діаспори. Якби київські музейники були зацікавлені в українській культурі — вони б ніколи такого не допустили. Завдяки Кошицю світ знає про Україну і її славетного Щедрика авторства Леонтовича.

І останнє. Словацьким колегам варто все ж розуміти, що українська культура розвивалася всупереч, а не завдяки рос. культурі. Нашого Шевченка імперія задавила, а Людовіт Штур став кодифікатором словацької мови завдяки фінансуванню з Росії. Є й така модифікація серед слов’янських культур — словацька фінансувалася з Росії, росіяни купували таким чином симпатії словаків до рос. версії слов’янофільства.

Українська література вважалася вигаданою або частиною російської уже у 19 ст. Зрештою підхід до укр. культури як нікчемної і вигаданої повністю переміг серед рос. інтелігентів. Кулжинський, Микола Рігельман, Юзефович і Флоринський, Андрій Стороженко і Булгаков ставилися до України і її культури майже однаково, розцінюючи її як примітивну, нецікаву і вигадану — водночас вони відчували її небезпеку для російської.

Особливо Галичина, на думку Флоринського, спричинилася до написання різних укр. віршиків за наказом якогось неіснуючого підривного центру, котрий хотів знищити рос. культуру. Культура — це не тільки збирання і консервування того, що найвизначніше. Культура — це повнота інформації, повне осмислення фактів і пояснення їх. Культура потребує осмислення повного — лише тоді вона має вплив на життя суспільства. Інакше культура має вплив лише на добробут окремих музейників, або така культура утверджує рос. манію величі.

Вийшло так, що Булгаков ощасливив Київ тим, що в ньому народився. Булгаков все ж не зрозумів, що Київ — не рос. місто, що Україна має майбутнє, а рос. культура має розвиватися повнокровно в Росії. От тільки Сталін попри всі схиляння Булгакова перед ним мав купу інших пісатєлєй — не дав Булгакову Сталінську премію і говорив з ним по телефону всього раз, хоча письменник і прагнув поговорити бодай разочок ще.

Шевченко колись намалював своїх читачів у людсько-свинській подобі. Ленін, що знав рос. інтелігенцію, а укр. була її частиною, називав цю інтелігенцію гівном. І мав рацію значно більшу, ніж Булгаков, для котрого рос. інтелігенція була найкращим людським видом. Зрештою сам Булгаков ставився до Сталіна як до Бога. Українські мистці — кращі з них — без світової слави загинули від руки цього тирана. Саме в цьому їхнє значення. Слово не розходиться з ділом. Слово коштує життя. От у чому сенс української культури — селянської, примітивної і далеко не такої виробленої, як російська, але тираноборчої і вільної.

Роксана Харчук

1 Коментар

  1. Анатолій Пінчук

    Пам’ятаю своє спілкування з музейниками, що мали відношення до Тичини…
    Вже пройшли були десятиліття незалежної України, та для них щось поміняти, відійти від радянщини було «смєрті подобно».
    А довженківці що, кращі? Свого часу я мусив написати ось це: https://hvilya.com/news/culture/desnoyu-zacharovanyj-moskvoyu-zaverbovanyj.html
    Не велика «тайна», але ж замовчуємо, замовчуємо…
    А стосовно московитської культури, то дійсно «Про українофобію Булгакова ніхто з музейників за визначенням говорити не бажає». Зате ще в ті далекі часи московити, що не могли вкрасти з української культури, те знищували чи забороняли.
    А от для виправдання лінощів та неробства москалів царський «стіхоплєт-жополіз», «нєістовий хрістіанін», москаль-полукровка пушкін свого часу навіть вірша написав:
    «Птичка божия не знает
    Ни заботы, ни труда;
    Хлопотливо не свивает
    Долговечного гнезда;
    В долгу ночь на ветке дремлет;
    Солнце красное взойдет:
    Птичка гласу бога внемлет,
    Встрепенется и поет.»…

    Ось таке «русскоє прєданьє».

Залишити відповідь до Анатолій Пінчук Скасувати відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.