25 років тому в цей день в Житомирі ми назавжди попрощалися з письменником, художником і нашим другом Юрком Гудзем. Він залишив по собі талановиті, пророчі твори і світлі спогади. Ця світлина як спалах з минулого. На ньому лишилися назавжди молодими Юрко Гудзь і Славко Гончар.
А ми зі Світланою щороку змінюємося, пишемо, працюємо і пам’ятаємо наших друзів, які відлетіли в той Ирій, звідки повертаються лише в пам’ять.
Процитую Юрків лист, написаний 31 липня 1997 р. «… Висилаю знімок з Романівської весни. На ньому ми схожі на якихось чудернацьких перелітних птахів: Славко ось-ось має злетіти, Ти все вагаєшся, підставляєш порожню долоню під краплі світла, дощу, я підбадьорую Тебе=Світлану Штатську, мовляв, не бійтеся, беріть приклад зі Славка, це зовсім не страшно, це лиш спершу, коли відриваєшся від землі, трохи боляче. Згодом звикните. Наш політ лиш починається. Ось тільки не зрозуміло куди: чи то з вирію вертаємося, чи відлітаємо туди… Ніщо не зчезло, не пропало, не забулось і не збулося. Може тим і вбереглося від руйнування…”
Нехай буде легко Твоїй Душі, вірний друже, у тих вічних Засвітах! Пам’ятаю…
Тетяна Фольварочна
P.S.
Мені все ще здається, що хтось щось знайде від Юркових записів, оповідань, з того, що не побачило світ. Сьогодні, навіть попри те, що ми переживаємо, спомини про Юрка вже зачіпають небагатьох. Власне кажучи, час своє таки робить, з’являються нові особистості, хоча рівних Юрію Гудзю не бачу. Можливо – не сприймаю.
Ми всі люди, маємо певні упередження, суб’єктивізм не є чимось чужим для кожного із нас. Тому мене особисто часто мучить загадка, а можливо й феномен життєвого плину Юрка Гудзя. Якщо кажуть про три виміри, у яких проходить життя кожної людини, то про Юрка можу сказати, що він зумів добряче зануритися у певний четвертий вимір, який для більшості недосяжний. Зрозуміло, йому довелося жертвувати чимось із того, що для буденно-побутової свідомості є непорушним, обов’язковим, або ж і традиційним. Я завжди дивувався тому, що Юрко шукає у житті так званий суспільний ідеал, бо у товаристві студентів -істориків про це мова ж таки заходила.
Юрко, наче соромлячись, мови про суспільні досконалості не заводив. Ні Томас Мор, ні інші суспільні мрійники-утопісти для Юрка авторитету не становили. Якось він признався, що і в наших краях жило чимало шукачів досконалості у людській душі.
Я завів мову про козаків-характерників (на початку 80-х ця тема була вершиною наших дисидентських розмов). Проте Юрко мав на думці щось інше. Чомусь подумалось, що він у чомусь сумнівався, то й не допитувався надто. А загалом, тоді, на зорі 2000-х ще думалося, що наговоримося, насперечаємося, надискутуємося і т.д.
Але ж – не судилося. Ось, якщо хочеться подумки з ним поспілкуватися — відкриваю “Замовляння невидимих крил”. Ось тут він якраз недоспіваний. Але зрозумілий. І рідний душею.
Віктор Радчук
