Спогад Віктора Лешика «Поети пишуть про вічне і неминуще» (ХД. 12.4.2025) переніс у далеку юність. Філфак Одеського університету. Наближалася зимова сесія 1972 року. Наша однокурсниця, справжня українка Марія Овдієнко замислила провести вечір Василя Симоненка в день його народження 8.01.1972.
Зі спогадів: «Ні на філологічному факультеті, ні в центральному корпусі університету вечір провести не до-зволили. Тоді Овдієнко послала хлопців зібрати зі студентів по 50 коп. і зняла кінотеатр ім. Лесі Українки. З’їздила до Києва і взяла під розписку фільм студента кінофакультету Театрального інституту за новелою Симоненка “Кукурікали півні на рушниках”. Написала сценарій, розподілила ролі, навіть заступник декана Володимир Дроздовський (наш викладач) читав вірші Симоненка.
Вели вечір Марія та Сашко Пилипенко – у вишиванках. Штори були жовті, а трибуна обтягнута синім жатим папером. Зала була повна. Пилипенко читав: “Ради тебе перли душу сію, ради тебе мислю і творю, хай мовчать Америки й Росії, коли я з тобою говорю”. Це було щось нечуване в Одесі”. Читав зі сцени і я вірш І. Драча “Василеві Симоненкові:
Пахне сонцем наше грішне небо,
В сонці — твоє полум’я руде.
Всі ми прийдем на той світ, до тебе,
Тільки Україна хай не йде!
Ще не встигли відлунати оплески вдячності, як на трибуну вискочив… заєць (красномовне прізвище доцента філфаку), за зайцем кинулися клацати зубами вовки… Ми потрапили під прес. Найбільше постраждала Марічка. Не знаю, як кого, а мене ще після установчих зборів НРУ вкотре намагалися розколоти на предмет… Може той памятний вечір, чесне слово Симоненка, вірні друзі вселили у мене, “забитого селюка”, мужність бути людиною…»
Василь Піддубняк
