Мені сьогодні легко уявити, як саме в 1920-х роках кілька самовбивць вели боротьбу з графоманією. А ті графомани були не якісь там безіменні лантухи, а люди із соціальною бронею, недоторканні за класовою ознакою – колгоспники, пролетарі, комуністи. Каста освячених убогістю. Людей “із народу”. Нічого не знали про літературу – зате багато про “класову доцільність”.
Так само, як тепер, вимагали “пояснень” і “доказів”, що вони – графомани. Нові пролетарі духу – автори “контенту” – винесли мені вирок: “кабінетний реваншист” – звучить майже як “контрреволюціонер”. “Ворог трудового люду”. А заодно і звинуватили в “академізмі” – злочині нечуваної ваги, і навіть у “підривній діяльності” й “ідеологічній диверсії”. Ще трохи – і зачитали б постанову “трійки”. Звісно, мій голос “із Москви”, а звідки ж іще?
Панове графомани, суб’єкти літпроцесу, чи, як вам, мабуть, ближче – товариші! Віднині, з вашого благословення, я офіційно: кабінетний реваншист. Із гордістю іменуватиму себе лиш так. І не інакше. Дуже припало до душі! Але, відверто, я розумію ваш гнів і ваше обурення. Особливо тих, що почали вимагати негайної фізичної розправи наді мною. Я вам вірю: у 1930-х ви були б на своєму місці. І не в останніх рядах, це певно. Ви б із апломбом підписували колективні листи, закликали до виключення, арешту, перевиховання. А може, зважилися б і на більше, але…
Один із вас, не надто обтяжений самокритикою, написав, що я не прочитав жодної книжки “сучасного” українського автора. І я, зізнаюсь, потішився. Бо в цьому – чисте самовикриття. Під “сучасним” автором він має на увазі себе самого. І навіть не підозрює, якою мірою він несучасний. Як і не підозрює багато іншого. Для графомана українська література починається з нього і ним же закінчується. До нього – пустка. Після нього – безглуздя. Все, що не вписується в його горизонт, – “академізм”, “елітизм”, “кабінетщина”. Все, що від нього, – це “живе слово народу”.
Графомани вимагали від мене доказів, що я їх читав. Ну що ж, панове, познімайте відбитки пальців зі своїх книжок – може, там і мої знайдуться. Це, між іншим, надійний метод фіксації читачів у вашій реальності: через дактилоскопію. Насправді ж, панове графомани, я допускаю, що ви можете самі складати оцінку про себе, – і ніхто нехай не посягає на це ваше право. Ви можете мати тисячі прихильників – масу, яка, щоправда, плутає емоцію з якістю, пафос із глибиною, а риму на “слава-держава” з поетичним мистецтвом, та забезпечує вам наклади, фестивалі, премії, інтерв’ю в глянці. Ви можете придбати навіть власних критиків, істориків літератури, які напишуть про вас те і так, щоб вам сподобалося. Але от, бачите, навіть з усім цим ви все одно не перестанете бути графоманами. Бо графоманія, панове, це – не образа, не приниження. Це не емоція. Це дефініція. А дефініцію не вийде побороти ні лайкою, ні істерикою. І навіть армією блогерів.
Ви все одно залишитеся тим, ким є. І з цим живіть. Але я розумію ваше невгамовне прагнення бути “кимось”. Найкраще, звісно, – поетом. Бо це, бачите, найкоротший маршрут до самоповаги: не вчитися, не сумніватися, не шукати, а написати вірш чи роман – і вже не ніхто – поет!
Графоманія – це про глибинну потребу компенсувати власну звичайність. Почуття меншовартості, яке замість того, щоб лікуватися мовчанням і саморефлексією, лікується патетичними рядками про те, що “болить”. І я розумію вашу ненависть до того, хто наважується про це сказати вам вголос. Він же загрожує не тексту, а ритуалу самопіднесення. А це вже святотатство. Коли суспільство не читає, або читає рідко, навмання, без розуміння й без розбору, графоманія перетворюється на епідемію. Все те, що має вигляд вірша чи прози, сприймається як “література”. Поетична цінність тексту, звісно, не оцінюється, бо ніхто не здатен її впізнати. Але оцінюється “емоційна щирість”, “громадянська позиція” і “болить”.
Графоманія чудово почувається там, де літературу зводять до “громадянського обов’язку”, – так вона зрощується з кон’юнктурою. Це – також дефініція, до слова. Не образа. Але про це, можливо, іншим разом. А можливо, й ні.
Вадим Василенко
