Про Берлін розповідав. Тепер про Париж. Знаєте, чим він мене вразив цього разу? Наперсточниками біля Ейфелевої вежі! Уявіть, у найприбутковішому місці не музиканти, як у нас на Хрещатику, не художники, як на Андріївському узвозі, а банда шахраїв північноафриканської зовнішності, які розводять лохів-туристів, як у Києві біля жд вокзалу у лихі дев’яності…
Ось вам і культурна столиці світу. Звісно, Париж є Париж: стрімка каламутна Сена з низенькими кораблями на ній, Єлисейські поля, Дім Інвалідів, Лувр з чудернацькою пірамідою, до якої всі звикли, і ще безліч вражаючих пам’ятників імперського минулого. Париж виглядає значно живішим, ніж Берлін.
Для мене певним символом Берліну стали дідугани, які розвалюються від віку, але крутять педалі таких же старезних драндулетів. А в Парижі це мадмуазель у фірмовому велошоломі і на височенних підборах, яка жваво їде велосипедом. До речі, в центрі Парижу проїзна частина для велосипедів ширша, ніж для авто, і це не художнє перебільшення.
На вулицях багато людей. Але представники європеоїдної раси зустрічаються не часто. І майже не видно вагітних європеїдних жінок, хоча зараз самий сезон: народити весною-літом — це зручно.
Стає зрозумілим, що Франція буде намагатися затримати українців, жінок, у першу чергу, щоб вони виходили за місцевих і народжували кмітливих працьовитих французів, які полюбляють десерт із сала.
Між іншим, про нашу війну у Парижі знають майже всі. У кафе мене регулярно вітали українським «Дякую!». Але сказати, що пересічна Франція переважно на нашому боці я не можу.
Якщо підсумовувати, то Німеччина поступово перестає бути європейським лідером, бо вона цього не хоче. А Франція хоче, проте не може. Поки не може або це назавжди — побачимо. А от України хоче чогось небувалого, але рухається до цього чітко протилежним курсом.
Олександр Кочетков