«Мої книги – віхи моїх життєвих поразок. Але вони необхідні, як необхідна боротьба. І якби життя можна було почати спочатку, очевидно, ішов би тим же шляхом. Михайло Григорів напідпитку допитувався у Василя Ванчури: «Ви що ж, прийшли завойовувати Київ? Та він порожній. Облиште!»
Ні, я не готовий ще зустріти смерть у будь-яку мить. Ще не готовий… відчуваю це по тому, як мені ще лестить похвала і як спокушуюся перспективою нової книги, видання якої буде 
профінансоване».
(Петро Сорока. Найкраще помирати в понеділок: денники 2001 р. Тернопіль: Джура. 2002)
Петро Сорока (1956-2018), який пішов у засвіти цього дня 7 років тому, й досі не готовий зустріти смерть. Як і будь-яка людина, котра знає, що, народившись, мусить вмерти, і до самого кінця не вірить, що це трапиться саме з нею. Бо на цій вірі, власне, невірі, тримається нитка життя.
З тих, денників, оприлюднених Петром, я б вибрав декілька сторінок. Але це були би живі записи, не підвладні людям і часові. Так колись хтось скаже про моє писання, і буде мати рацію доти, поки не прийде його пора звітувати.
Петро Сорока – це найкраще, що трапилося в моєму колишньому літературному житті. І згадуючи той “доісторичний період”, я згадую насамперед Петра. Можливо тому, що ключі вже давно у нього. І він знає, які саме двері потрібно відкрити…
Євген Баран
