Це було давно. Так давно, що й не віриться, бо для мене вже час не йде, а летить. З’їзд (чи конференція?) у Жовтневому Палаці. Я – делегат від Чернігівщини, адже однією із перших організувала «Просвіту», районну організацію в Мені. Тоді ще за це карали. На сцену Палацу виходять Павло Мовчан, Іван Драч, Володимир Яворівський…
Звучить «Козацький марш» і в залі всі, як один, встають. Дивовижна хвилина національного піднесення. Дивовижна хвилина віри в Україну й український народ, у наше національне відродження. Ох, і романтики!
Багато виступів, долоні почервоніли від захоплених аплодисментів. Всі рідні, українська мова, вишиванки. Майорять сотні національних стягів. Багато патріотичної літератури. Я накупила цілу торбу, яка мені потім добре далася взнаки, адже опісля ми всі, там присутні, пішли на ту першу стотисячну проукраїнську демонстрацію, де звучало раз у раз: «Геть Масола-Кравчука!».
Колона позаду нас, казали, починалася від стадіону. На Хрещатику було багато неорганізованого народу. Та колону охороняли: патріоти по обидва боки від нас ішли стіною, взявшись за руки. Жодного розриву, щоб хтось міг прорватися чи кинутися на демонстрантів. Але по колоні покотилася тривога – у провулках стоїть військова техніка. На дахах будинків видно, направлені на нас кулемети. А в мене важуча торба з книгами. Ще й взуття на високих підборах. Я ці кулемети на дахах запам’ятала на все життя.
Саме письменники тоді очолювали колону. І саме на нас була націлена зброя. Напругу в колоні не передати словами. Та з колони не вийшов ніхто. Ми не знали, що Л. Кравчук у ці хвилини запитав у міліцейського чина, (ніби генерала, колись прочитала в інтерв’ю з ним) хто очолює колону, і той відповів, що попереду йдуть письменники. Кравчук наказав: «По письменниках не стріляти!».
Коли повернулася додому, в Мену, то по дорозі зустріла начальника районного КДБ М. Бурмаку, який ішов мені назустріч і щасливо посміхався. Зупинив, привітався й запитав, де була. Я сказала.
– То ви нічого й не знаєте? – перепитав насмішкувато.
– Не знаю, – відповіла непривітно. Сей чоловік чимало залив мені сала за шкіру.
А коли прийшла додому, побачила засмученого сина, якому в школі хтось з учителів дорікнув, що його мати націоналістка й бандерівка. А ще зателефонував «доброзичливець» і повідомив радісно, що: «Сьогодні на районній партійній конференції всі комуністи проголосували за недовіру вам як журналісту. Завтра вас буде звільнено з газети».
Невдовзі більшість тих, хто голосував і був присутній на партконференції, одягнуть вишиванки, очолять районну і місцеву владу, привласнять підприємства та розграбують колгоспи, а я до сьогодні так і залишилася ізгоєм і їхнім ворогом.
Валентина Мастєрова
