Цей вірш не був за життя поета надрукований в СРСР. Його мені в рукописному вигляді дала прочитати в далекому 1984 році наша вузівська викладачка української мови Людмила Шевченко, що от днями покинула нас назавжди (R.I.P.). Не побоялася, довірилася мені. Що там було крамольного?
По-перше у час Холодної війни в один ряд недоброзичливців було посталено і Америку (ну, це хай би ще), але й Росію… На святе замахнувся. А вже глибоко синівське особистісне ставлення до, здавалося б, вщерть замазаної червоним і серпами з молотками УРСР. Крізь машкару демагогії й ідеологічного бетону пробивався паросток людського. На тоді це був злочин на межі з державною зрадою.
А ще поетів називають пророками. А я не вважаю поетів такими. Вони не пророки, просто пишуть про вічне і неминуще.
Віктор Лешик
В͟а͟с͟и͟л͟ь͟ ͟С͟и͟м͟о͟н͟е͟н͟к͟о͟
Україно, п’ю твої зіниці
Голубі й тривожні, ніби рань.
Крешуть з них червоні блискавиці
Революцій, бунтів і повстань.
Україно! Ти для мене диво!
І нехай пливе за роком рік,
Буду, мамо горда і вродлива,
З тебе дивуватися повік.
Ради тебе перли в душі сію,
Ради тебе мислю і творю —
Хай мовчать Америки й Росії,
Коли я з тобою говорю!
Одійдіте, недруги лукаві!
Друзі, зачекайте на путі!
Маю я святе синівське право
З матір’ю побуть на самоті.
Рідко, нене, згадую про тебе,
Дні занадто куці та малі,
Ще не всі чорти втекли на небо,
Ходить їх до біса по землі.
Бачиш: з ними щогодини б’юся,
Чуєш — битви споконвічний грюк!
Як же я без друзів обійдуся,
Без лобів їх, без очей і рук?
Україно, ти моя молитва,
Ти моя розпука вікова…
Гримотить над світом люта битва
За твоє життя, твої права.
Хай палають хмари бурякові,
Хай сичать образи — все одно
Я проллюся крапелькою крові
На твоє священне знамено.
Мене спогад Віктора Лешика переніс у далеку юність. Філфак Одеського університету. Наближалася зимова сесія 1972 року.
Наша однокурсниця, справжня українка Марія Овдієнко замислила провести вечір Василя СИМОНЕНКА в день його народження 8.01.1972. Зі спогадів: “Ні на філологічному факультеті, ні в центральному корпусі університету вечір провести не до-зволили. Тоді Овдієнко послала хлопців зібрати зі студентів по 50 коп. і зняла кінотеатр ім. Лесі Українки. З’їздила до Києва і взяла під розписку фільм студента кінофакультету Театрального інституту за новелою СИМОНЕНКА “Кукурікали півні на рушниках”. Написала сценарій, розподі-лила ролі, навіть заступник декана Володимир Дроздовський (наш викладач) читав вірші СИМОНЕНКА. Вели вечір Марія та Сашко Пилипенко – у вишиванках. Штори були жовті, а трибуна обтягнута синім жатим папером. Зала була повна. Пилипенко читав: “Ради тебе перли душу сію, ради тебе мислю і творю, хай мовчать Америки й Росії, коли я з тобою говорю”. Це було щось нечуване в Одесі”. Читав зі сцени і я вірш І. Драча “Василеві Симоненкові:
Пахне сонцем наше грішне небо,
В сонці — твоє полум’я руде.
Всі ми прийдем на той світ, до тебе,
Тільки Україна хай не йде!”
Ще не встигли відлунати оплески вдячності, як на трибуну вискочив… заєць (красномовне прізвище доцента філфаку), за зайцем кинулися клацати зубами вовки… Ми потрапили під прес. Найбільше постраждала Марічка. Не знаю, як кого, а мене ще після після установчих зборів НРУ вкотре намагалися розколоти на предмет… Може той памятний вечір, чесне слово Симоненка, вірні друзі вселили у мене, “забитого селюка” мужність бути людиною…