Культура

Полиновий сміх Василя Нікітіна

«… Тож останнє моє слово до всіх: будьте добрими! І восторжествує доброта на нашій славній Україні».
(Василь Нікітін, 1948-1991)

Він був добрим.
Доброзичливим, уважним до людей, порядним. Не так часто з ним спілкувалася, але в душі назавжди залишилось відчуття тепла й розуміння. Дописувала в газету, потім прийшла до нього зі своїми віршами. Порад отримала небагато, але настільки слушних, що послуговувалася ними упродовж десятиліть.

Мала щастя читати його щоденники.
З них він постає саме таким, яким ми його знали. Шкільні, студентські роки, спілкування, дружба, перше кохання — всюди гранично щирий, ніде не прослідковується бажання вивищитися, принизити когось (а у молоді це буває), якщо критика (особливо стосовно творчості), то дружня, іноді з гумором.

Усі зачитувались районною газетою «Нові горизонти», яка за його редакторства була однією з кращих в області. Його талант публіциста відзначили обласною журналістською премією імені Василя Блакитного. А скільком творчим людям він допоміг повірити в себе!

Сьогодні ми вшанували пам’ять цієї світлої людини на Покровських читаннях, що пройшли в Коропському історико-археологічному музеї, бо саме в ці дні Коропщина прощалася з ним (відійшов у засвіти 10 жовтня).

Таке коротке й таке значиме життя…
Народився Василь Нікітін 16 березня 1948 року на хуторі Борисове Вільненської сільської ради Коропського району Чернігівської області. Початкову школу закінчив у селі Тарасівка, восьмирічку — у селі Вільне, одинадцять класів — у селі Краснопілля.

У 1966-1971 роках навчався на філологічному факультеті Ніжинського педагогічного інституту імені Миколи Гоголя, де отримав фах учителя української мови й літератури. Свій поетичний талант шліфував у відомого нині вченого Дмитра Наливайка (теж нашого земляка, уродженця Понорниці) в інститутській літературній студії.

З 1971 року — в колективі Коропської районної газети «Нові горизонти», де пройшов шлях від кореспондента до редактора (1981). Працюючи в газеті, згуртував навколо себе творчий потенціал району. Прискіпливо готував до друку свою першу книгу. На жаль, за життя поета їй не судилося побачити світ.

Його єдину, але таку вагому збірку «Полиновий сміх» видали друзі 1992 року з хвилюючим післясловом Петра Громового (нашого земляка, крисківчанина, заступника головного редактора «Деснянської правди», теж, на жаль, уже покійного).

Впевнена, якби Василь Нікітін не пішов так рано із життя, він став би відомим українським поетом — такої сили вірші писав. Збірка «Полиновий сміх» доволі поширена на Коропщині, є вона в бібліотеках, школах, у друзів і шанувальників його творчості. Хочу запропонувати до вашої уваги його вірш, що ніде не був надрукований і засвідчує його потужний талант лірика

***
Не передав мій вірш і половини
Того, що я хотів сказать тобі,
Але нема його у тім провини,
І ти його, невдаху, полюби.

Бо ж він всю ніч шукав зі мною звуки,
Мій вірш великих натерпівся мук,
Але найкращі звуки — все ж не руки,
Тебе не може обійняти звук.

Тебе мій вірш не поцілує в очі
І сну він на безсоння не зведе,
Він — лиш відлуння лагідної ночі,
Яка давно нас нетерпляче жде.

Його відхід пронизав печаллю серця багатьох людей. У мене тоді народився вірш

Пам’яті Василя НІКІТІНА

Моя Україно, розкльований краю…
Ти цвітом терновим, полином стекла…
Твій сніг пурпуровим камінням єднає
Спустошені душі, замерзлі серця.

Та вірю — коріння не вбила ще крига,
Та вірю — до тебе ще прийде весна!
Розправить лелека задимлені крила,
Заграє під сонцем пшениця рясна.

Й тоді я воскресну з тобою, Вкраїно,
Очищеним серцем здолаю печаль…
Прилину я віршем і гроном калини
До рідної хати — і змию відчай…

Душа моя зерна надії відродить,
Заховані, може, й від себе колись…
І промені Божі з тих зерен уродять…
А ти, моя пісне, не плач, не журись.

Ми не забули нашого талановитого поета. Пам’яттю про нього стала заснована 2009 року з ініціативи районного творчого клубу «Первоцвіти Коропщини» літературно-мистецька премія імені Василя Нікітіна, лауреатами якої стало уже немало наших обдарованих земляків.

Валентина Михайленко

Василю Нікітіну

Він любив журавлів зустрічати весною із вирію,
У думках разом з ними кудись в піднебесся летів.
А іще він любив над ставочком у парі із милою
На світанку ловити на вудку вертких карасів.

Він природу любив, мандрував придеснянськими кручами,
Тут творилися вірші, писались в газету статті.
Та бували часи, коли довго бував він засмучений,
Бо хотів, та не міг, щось на краще змінити в житті.

Осінь року того’, як ніколи, була вередливою,
Журавлі відлітали, де ждало їх сонце й тепло.
І зібралась душа, і за ними у вирій полинула,
Але снігом холодним у небі її обпекло.

Була ніч. І ніхто не побачив, як ясною зіркою,
З неба падала змерзла, холодна душа до землі,
Яка потім в садах проросла полиновою гілкою,
Над якою у жовтні щороку летять журавлі.

Василь Кирилюк

1 Коментар

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.