Чергові події з Шевченківською премією досить характерні. Частина суспільства сприйняла їх як катастрофу національного масштабу, частина обурилася таким різким оцінкам, частина рада, що знову комітет продемонстрував свою безсоромну відкритосуспільність і пажерливу толерантність.
То хто ж має рацію? Попри усування відверто токсичного породистого білогвардійця-сноба Юрія Макарова, Шевченківський комітет змінився мало. У ньому явно не було досягнуто паритету між мовно-культурною інтелігенцією й модернізаторами, якщо в таких узагалі коли-небудь існувала потреба. Ті, хто там сидять, або не мають уявлення про ще ненагороджених культурно значущих діячів культури, або свідомо їх ігнорують.
По-перше, розмивається поняття культурної значущості, позаяк зберігся відверто упереджений відбір, присмачений політизованістю. Культурна значущість не тотожна медійній розкрученості, а та не становить собою синонім читацької популярності. Так званий сучукрліт, із когорти якого беруться “новітні” кандидати, давно вже переживає кризу. Його тексти – відверто “нішеві”, вони дуже “на любителя” і малоцікаві загалові.
По-друге, розмивається поняття літературної цінності. Вона вже давно не самоочевидна. Обсценна лексика в нагороджених текстах – нехороший симптом. Їхні теми – далеко не висококультурні, мова часто примітивна й поза нецензурщиною. Те, що ці тексти чогось варті, не є безсумнівним. Звідси й конвенційність оцінок, відсутність суспільного консенсусу щодо обгрунтованості нагородження.
По-третє, розмивається поняття моральної цінності. Премійоване мистецтво не несе в собі українських цінностей, не є спадкоємним стосовно української культури, не пропагує етнокультурну спадщину. Деякі нещодавні лауреати Шевченківської премії, не виключаючи й нинішнього, мають глузливі й нищівні висловлювання про Тараса Шевченка. Після цього їхнє нагородження стає абсурдним. Ніхто не перевіряє висунутих загальнолюдей на предмет українофобських висловлювань і мотивів у творчості, теж несумісних зі премією.
Тому радше мають рацію ті, хто говорить про катастрофу. Просто вона насувається повільно, її не відчули одразу, поки ще можна було спинити. Кидається в очі, що відсутні суспільні й державні механізми контролю Шевченківського комітету, формування списків номінантів та відкликання премії. Потреба в них давно назріла.
Костянтин Рахно
