Сьогодні в мене день. Мій. Наш. День тих, з ким ми з’їли пуд журналістської солі і з ким ще з’їмо. Я не про всіх – я про тих, кого знаю в сему місті та області, в сему світі – журналістом. І про тих, кого се місто, область і світ ще не знають, але вони вже є, я їх бачу в студентських аудиторіях. Я про тих, хто в темі професійності кожного з нас.
Які були до і народжувалися на зламі совка та Незалежності, й тих, сущих 30 років України довоєнної, ще несправжньої, недосконалої, але стандарти справжності якої вони відстоювали, і України сьогоднішньої, вірю, – нової, за яку журналісти б’ються нині не лише словом, але й зі зброєю. І знаю – битимуться далі. Як українці, як громадяни своєї держави, як пси демократії і, даруйте, як вовки зі зграї тієї професії, що, кажуть, вироджується, і про що так полюбляють поговорити всілякі експерти та влади, що ніколи не були нами – журналістами.
Я також і про тих, хто ще не в темі професійності справжньої. Чому про тих, хто іще не в темі? Бо вірю: багато хто буде в ній. Іноді я називаю їх «братами і сестрами по нещастю». Жартома, звісно. І бачу, як вони дивуються. Але дуже скоро, ще до закінчення свого першого студентського семестру, вже не сприймають сказане як жарт. Переростають романтику обраної професії, але утверджуються в тому, що вона – таки наймиліше, зшите зі знань, практики, досвіду і життя, найсолодше нещастя.
Якщо, звісно, воно – щастя. Журналістика, словом. Без якої, якщо ти лише вдаєш, то ти… Так – несправжній. І ще. Про найголовніших у нашій професії – тих, хто нас читає, дивиться, слухає. Без яких ми – ніхто. Я – ніхто. Знаю колег, які завжди прагнули, щоб читач, глядач і слухач з нетерпінням чекав на те, що вони напишуть, що скажуть. Це – каторжні вимоги до себе: щоразу знаходити себе новим. Якщо ти, звісно, прагнеш бути професіоналом.
Я також тікав від банальностей, словоблуддя і популізму. Я не хотів сподобатися. І знаю, що мої колеги чинили так само. Ті, які взяли би мене у свій загін спартанців. Бо я би їх взяв у свій. Тих, хто в темі, і тих, хто ще буде в ній, як ми нині сущі, – пси і профі. Журналісти, словом.
Володимир Стефанець, журналіст
